Розділ 7

– Що ти тут робиш? – питаю розгублено. Його обличчя надто близько до мого, і, зробивши вдих, відчуваю аромат його парфумів. Тих самих, що й сім років тому.. 

– Збирався їхати, але тебе побачив, – відповідає. – Автомобіль не заводиться? Давай підвезу! 

– Не думаю, що це хороша ідея, – бурчу.

– Чому? – дивується. – Твій наречений буде ревнувати? 

Та до чого тут наречений взагалі?! Якщо Марат відвезе мене до Яни, то може побачити Дашу, а я цього не хочу! 

– У тебе також дружина є, яка може ревнувати, – кажу.

– Можеш за це не хвилюватися, – він усміхається, стає рівно і подає мені свою руку. Марат хоче, щоб я її прийняла? Він серйозно зараз?! Чому він поводиться так, наче ми друзі, якщо сім років тому ми переспали?! 

У мене голова обертом від думок, а Марат продовжує терпляче чекати, коли я нарешті залишу салон. 

Розумію, що сидіти в поламаній машині – не надто хороша ідея, тому вирішую частково прийняти його допомогу. Руку вкладаю і залишаю салон. Там, де наша шкіра торкається, відчуваються ледь значні нервові імпульси. А може, це моя уява так зі мною жартує зараз? 

– Я думаю, що несправність незначна, – кажу, забравши свою кінцівку. – Треба глянути під капот. 

– Давай, – Марат сам лізе в салон, щоб відчинити капот, а тоді йде до нього і піднімає кришку. Зосереджено розглядає все, що там знаходиться, а я не можу второпати – він сам зібрався ремонтувати мою Audi? 

– Я думала, що ти попросиш свого водія про допомогу, – кажу, коли він знімає піджак і віддає його мені. Сам закочує до ліктів рукава сорочки і починає щось там лагодити! 

– Ти мене недооцінюєш, Віто, – відповідає. – Думаєш, я завжди був бізнесменом із мільйонними статками? Я розпочинав з автомеханіка на станції свого друга. 

– Справді? – здивовано випалюю, а він усміхається. 

– Ану спробуй завести, – Марат забирає руки від мотора і чекає, поки сяду за кермо. Провертаю ключ – і… вуаля! Двигун оживає! 

– Ого! У мене слів немає, – кажу, знову залишивши салон. Глушити автомобіль не наважуюсь, краще хай працює, поки буду дякувати Марату. – Ти мене врятував! Тільки забруднився!

На його білосніжній сорочці темні плями і руки брудні…

– Це не смертельно, – усміхається. – Слухай, Віто! Я повертаюсь в Америку через кілька днів. Давай зустрінемось. Повечеряємо. 

– Навіщо? – я справді не розумію, що йому з цієї зустрічі.

– Просто хочу знати, як ти живеш. По-дружньому повечеряємо, – пояснює. 

– Я не знаю, чи варто, – кажу, як є. – Ти ж сам розумієш, що ми з тобою не друзі. У тебе дружина, а в мене – наречений. 

– Я зрозумів, – Марат не виглядає засмученим. Більше засмучена тут я, тому що моє минуле дихає мені в обличчя. Це не надто приємне відчуття якщо врахувати, що у мене є “маленька” таємниця від Марата. – Їдь обережно, Віто. 

– Ти теж, – киваю і повертаюсь у салон свого автомобіля. Руки тремтять, і доводиться кілька разів глибоко вдихнути, щоб заспокоїтись. 

Всю дорогу в місто Mercedes Марата їде за мною. Мабуть, це просто збіг, але, якщо так подумати, ніщо не заважає його звіру обігнати мою тарадайку і вже давно дістатися міста.

Вже в межах міста Mercedes звертає в інший бік, і я полегшено видихаю. На під'їзді до житла Яни набираю її і прошу вивести на вулицю Дашу. 

– Ти як? – питає подруга, коли зустрічаємось біля її під'їзду. 

– Завтра все розкажу, – шепочу. – Даринко, сідай на заднє сидіння.

Поки донька розміщується там, обіймаю подругу, тому що дуже хочу відчути чиюсь підтримку. 

– Усе добре буде, чуєш? – заявляє серйозним тоном.

– Я хочу тобі вірити, – кажу і зачиняю задні двері, щоб Даша не чула. – Але Марат тут, і в мене погане передчуття. 

Ми домовляємось про зустріч завтра, і я нарешті їду додому. Спочатку купаю Дашу і вкладаю спати, а тоді сама приймаю душ і сідаю на кухні з келихом вина у руці. 

Образ Марата не покидає мої думки. Це неправильно, адже у мене наречений є. Марат з'явився несподівано, і так само несподівано зникне, а я залишусь на своєму місці. Зі своєю донькою та почуттями, які ні тоді не були йому потрібні, ні зараз.

Наступного ранку мене будить Даша. Виявляється, що вона прокинулась раніше і, не втримавшись, розбудила мене. Добре, що сьогодні вихідний не лише в мене, але й у неї. Можна провести час удвох і не боятись, що будь-якої миті мене викличуть на роботу. 

Думаю, що свої вихідні я заробила. Скільки сил і старань було покладено на той захід, і, як на мене, все минуло чудово.

– Що сьогодні будемо робити? Поїдемо в парк атракціонів? – питаю у доньки за сніданком. 

– Так! Так! – вона радісно плескає в долоні, а коли усміхається… точна копія свого тата. 

Взагалі не розумію, чому так. Чому вона так сильно схожа на Марата? Якщо так станеться, що він її побачить, одразу все зрозуміє. І як я буду пояснювати йому те, що приховала від нього доньку? 

Від подібних думок мороз шкірою. Я все ще сподіваюся, що Марат ніколи не дізнається про Дашу. Повернеться в Америку і буде щасливо жити зі своєю дружиною.