Розділ 6

У залі дуже багато гостей. Чоловіки в костюмах і жінки в гарних сукнях із розкішними коштовностями на тілі. Таке відчуття, що чоловіки зібрались тут лише для того, щоб зрівняти, у кого товстіший гаманець, а жінки – щоб коштовностями помірятись. 

Цей світ – дуже далекий і не зрозумілий мені. Я намагаюсь не акцентувати на жодному з гостей, але виходить не дуже. Я, як і будь-хто на моєму місці, хотіла б просто розслабитись, випити шампанського і не думати ні про що. 

Хотіла б, але… це не мій світ і ніколи моїм не буде… Хіба що батьки Вадима таки приймуть мене і ми одружимось колись. Та навіть якщо це станеться, я не зможу сидіти вдома. Не така у мене натура. 

Я зупиняюсь біля виходу на терасу і спостерігаю за роботою офіціантів. Мої працівники працюють злагоджено та спокійно. Видихаю з полегшенням і радію, що скоро зможу поїхати до Даші. За цей день скучила за нею шалено. А ще хочу в душ і спати. Днів так зо три… 

Добре, що попереду вихідні і свою мрію я таки зможу здійснити… 

Коли з тераси у зал заходять двоє чоловіків, я відступаю, щоб їм не заважати. Мабуть, і уваги на них не звернула б, якби не почула до болю знайомий голос… Дивно, я думала, що забула його, але шкіру вкривають сироти, а серце боляче стискається у грудях. 

Не забула… 

– Я думаю, що завтра ми зможемо детальніше все обговорити, – говорить Марат і торкається долонею плеча свого співрозмовника. Він усміхається йому, а я забуваю як дихати… 

У моєї Даші точно така ж усмішка… 

Думки потроху збираються докупи, і мозок починає слати сигнали, щоб я забиралась з його поля зору. Мені не потрібна ця зустріч, а йому – тим паче. Мабуть, Марат із дружиною тут… 

Тільки-но тіло починає мене слухатись, роблю крок від нього, і Марат зупиняє на мені свій погляд. Зовсім не змінився за цей час… Хіба таке може бути?

Я бачу, як його брови піднімаються від подиву, а тоді він… усміхається… 

Нас розділяє кілька метрів, але Марат дуже швидко зменшує цю дистанцію. Встигаю зробити один вдих – а він уже навпроти мене.

– Віто, це дійсно ти? – радісно питає. – Оце так зустріч!

– Привіт! – хто б знав, скільки сил довелось вкласти у це слово, щоб воно звучало рівно. 

– Привіт! – Марат торкається мого плеча своєю рукою, на пальці якої я помічаю обручку. Вкотре збивається подих, і як би я не збирала себе докупи – нічого не виходить. – Ти також на цьому заході? 

– Ні, я працюю тут. Управителька комплексом, – відповідаю. 

– Нічого собі! – знову ця усмішка, від якої кровоточить моє серце. – Як ти? Як життя? Не бачу обручки на пальці. 

– У мене є молодий чоловік, – кажу, і… на обличчі Марата нічого не змінюється. Його це ніяк не зачіпає. – А ти? Одружений?

– Так, кілька років, – відповідає якось зверхньо, наче ця тема не така й важлива. – Давай після цього заходу повечеряємо разом? 

– Не думаю, що це хороша ідея, – одразу ж відповідаю. 

– Чому? – дивується Марат. – Твій молодий чоловік буде ревнувати? Давай я поясню йому, що ми просто старі знайомі.

Старі знайомі? Реально? У мене від тебе дитина, Марате! 

– Віто, ти на кухні потрібна! – до нас наближається Люда і зацікавлено витріщається на Марата. Сьогодні вона просто рятівниця моя. Вже вдруге рятує з непростих ситуацій. 

– Мені треба йти, Марате! Гарного тобі вечора! – не чекаю на його відповідь і швидко прямую через зал до виходу.

Спина пече, наче хтось приклав до неї щось гаряче. Невже це погляд Марата створює такі відчуття? А може, я просто вірю у те, чого не може бути? 

Розібравшись з проблемою на кухні, розумію що не можу повернутись у зал. Просто це вище моїх сил. Саме тому йду на вулицю і набираю номер Яни. Не вірю, що вона не в курсі того, що Марат тут. 

– У нас усе чудово! – випалює подруга у слухавку. – А ти як?

 – Марат тут, – шепочу, прикривши телефон долонею. – Я щойно з ним говорила.

– Ого, – вигукує у слухавку. – А Кирило тільки пів години тому мені сказав, що Марат прилетів. Я не хотіла говорити тобі, щоб не турбувати, а воно он як вийшло… Ти як? Тримаєшся?

– Намагаюсь, – зітхаю. – Це наче насмішка долі, Яно. Навіщо він прилетів?

– А може, ще не все між вами закінчилося? А що, коли він щось до тебе відчуває? 

– Це неможливо, – кажу твердо. – Я не хочу знову поринати у все це. У мене нове життя, і Марату в ньому не місце.

Закінчивши розмову з Яною, повертаюсь у будівлю, але в зал більше не йду. На щастя, гості починають розходитись, тому треба протриматися зовсім трохи. 

– Ти чого тут? – питає Люда, коли зустрічаємось у коридорі. 

– А де мені бути? – питаю.

– Той чоловік, з яким ти говорила, гарний такий… Він питав про тебе, – приголомшує мене Люда.

– Що питав? – випалюю.

– Куди ти зникла і коли у тебе закінчується робочий час, – відповідає. 

– Я сподіваюсь, що ти нічого йому не сказала? – питаю з надією. 

– Сказала! – фиркає Люда. – Нехай Вадим знає, що ти крутиш романи у нього перед носом. От побачить тебе з цим красенем-бізнесменом – і кине! А ще краще, щоб його мама тебе побачила!