Розділ 3

Минуло сім років

Сьогодні на роботі повний завал. Давно я так багато не бігала. Через кілька днів має відбутися якесь урочисте дійство. Збереться багато бізнесменів. Усе має бути на найвищому рівні, і якщо десь щось піде не так, отримаю в першу чергу я, адже це все на моїй відповідальності. 

– Віталіно, тебе до себе Вадим викликає, – говорить офіціантка Рита, а я поправляю макіяж і прямую сходами на другий поверх, де розміщений кабінет власника цього комплексу. 

Стукаю кілька разів, а тоді переступаю поріг. Не встигаю й слова сказати, тому що потрапляю в міцні обійми, а тоді губи чоловіка накривають мої. Поцілунок виходить нетерплячим, але таким необхідним мені зараз. 

– Я скучив, Віто, – видихає мені в губи Вадим і тягне за собою до дивана. Знаю, що він задумав, але зараз мені не до цього. 

– Я теж, Вадиме, але… давай не зараз, – кажу, і він зупиняється.

Вадим гарний чоловік, я б навіть сказала – дуже. Високий, широкоплечий блондин із блакитними очима. Він – син власника цього комплексу і пів року тому взяв на себе повне управління комплексом. 

Наш роман розпочався в той момент, коли я не була до цього готовою. Вадим у перший же день проявив до мене увагу, але я не хотіла стосунків. Він був наполегливим, дарував квіти, запрошував на побачення, і в якийсь момент я здалася. Просто захотілось простого жіночого щастя. Уваги та підтримки. Вадим зміг дати мені це. 

– Що таке? – він хмуриться і чекає пояснень. Ми не бачилися три дні, тому що Вадим їздив у справах в інше місто. Зрозуміло, що він скучив. Я теж скучила, але… не він для мене на першому місці у цьому світі. 

– Мені треба Дашу з садочка забрати. Я і так запізнююсь, – кажу. 

– Тоді давай разом заберемо! Хоча ні, у мене зустріч через пів години, – хмуриться Вадим. – Давай так! Я приїду до вас на вечерю. 

– Чудова ідея, – усміхаюсь. – Ми будемо на тебе чекати. 

Сама тягнусь за поцілунком, а коли він закінчується, залишаю кабінет і біжу сходами вниз. Сьогодні чудова погода, можна прогулятись з Дашею у парку біля дому, але спочатку заберу її з садочка. 

Сідаю у свій автомобіль і залишаю стоянку комплексу. Я купила цю Audi рік тому. Вона не нова, але мені подобається. Принаймні так економлю багато часу і встигаю завезти зранку Дашу в садок, а ввечері – забрати. 

Дорога в місто займає хвилин сорок. Поки їду, мені телефонує Яна. Коли бачу її усміхнене обличчя на екрані, сама усміхаюсь. От з нею ми не бачились давненько. Яна все частіше пропадає в інших країнах і вдома з'являється вкрай рідко. 

– Скажи, що ти повернулася! – прошу, увімкнувши динамік на телефоні. 

– Я повернулась! – кричить Яна, і це дійсно неймовірна новина. – Ти на роботі? Зустрінемось сьогодні? 

– Звісно! Ще питаєш! Я зараз по Дашу їду, а потім ми в парк біля дому. Підійдеш туди? 

– Звісно! До зустрічі, Віто!

Дзвінок закінчується, а я ще й досі усміхаюсь. Сьогодні просто неймовірний день! Стільки сюрпризів! Впевнена, Даша також зрадіє, що хрещена повернулася. Вона Яну дуже любить. 

Залишаю автомобіль біля садочка і йду всередину. Вже доволі пізно, але є ще такі ж безвідповідальні матері, які забирають своїх дітей останніми. 

Дашу помічаю одразу. Вона разом із вихователькою на майданчику. Сидять на лавці та читають книгу. Усміхаюсь, тому що моя донечка дуже розумна. Вона любить читати, писати, рахувати. І все це у шість років. А ще вона дуже сильно схожа на свого тата. Її очі – просто копія його очей. Це наче насмішка долі, щоб я ніколи не змогла його забути. 

– Мамо! – Даша помічає моє наближення і швидко біжить назустріч. Присідаю, щоб вона змогла мене обійняти, і цілую її в щоку. Довгі темні кучері підстрибують, коли вона біжить, а торкнувшись їх пальцями, відчуваю, наскільки вони м'які. – Ну нарешті! Ти знову спізнилася!

– Пробач! Роботи багато було, – вітаюсь із вихователькою і, зібравши речі Даші, йдемо до автомобіля. – Хочеш у парку прогулятись? 

– Хочу! – одразу ж погоджується Даша. Чекаю, поки вона сяде на заднє сидіння, а тоді сідаю за кермо сама. – І морозива хочу!

– Буде тобі морозиво! – усміхаюсь, розглядаючи її у дзеркалі заднього виду. – А ще – сюрприз.

– Сюрприз? – очі донечки миттєво загоряються, і вона підстрибує на сидінні від нетерпіння. – То чого ж ми стоїмо, мамо? Поїхали мерщій!

Залишаю автомобіль біля будинку і беру доньку за руку. Парк розташований через дорогу, і коли Даша була маленькою, я завжди гуляла з нею там. Можливо, тому тепер це її улюблене місце відпочинку.  

Купую доньці морозиво, і сідаємо на лавку. Ввечері тут доволі багато людей, а особливо матусь із колясками. Поки Даша їсть, я слідкую за нею та усміхаюсь. Іноді мені важко повірити у те, що вона вже така доросла. Як згадаю вагітність і її народження – шкіра сиротами вкривається. 

Тоді мене підтримала Яна і сильно допомогла. Навіть думати не хочу, що було б, якби не вона. Але, як то кажуть, добре, що все добре, а минуле нехай минулим і залишається. 

– Ну і де твій подарунок? – питає Даша, з'ївши морозиво. 

– Туди подивись, – киваю на доріжку, і донечка одразу ж дивиться туди. 

– Тітка Яна! – кричить, коли бачить її, і, зістрибнувши з лавки, біжить їй назустріч. Вони так мило обіймаються, що у мене сльози на очах виступають. Так завжди, коли відбуваються наші зустрічі.