Розділ 2

У готельний номер ми буквально вриваємось. Наче двоє зголоднілих за поцілунками людей, ніяк не можемо відірватися одне від одного. Марат не дає мені можливості вдихнути повітря і робить усе швидко та чітко. Мабуть, розуміє, що будь-якої миті я можу дати задню, але… я не буду цього робити.

Цей чоловік – неймовірний, і я готова до того, що чекає на нас попереду. Мій одяг падає на підлогу, і, залишившись лише в білизні, почуваюсь сильно збентеженою. Намагаюсь прикритись, але Марату це не подобається.  Він забирає мої руки та цілує шию, поступово опускаючись все нижче. 

Невпевнено торкаюсь пальчиками його торсу і відчуваю, наскільки він кам'яний. Марат гарний не лише на обличчі. У нього ідеальне тіло, яке я не скоро забуду.

– Розслабся, – шепоче мені на вухо і цілує мочку. Позбавляється моєї білизни й не дає можливості вимкнути світло, коли тягнусь до вимикача. – Не треба! Я хочу тебе бачити! 

Я не перечу. Просто не встигаю, тому що він продовжує доводити мене до межі. Весь світ звужується до цієї кімнати та цього чоловіка, який показує мені, як чудово може бути у його руках. 

Ми засинаємо тільки над ранок, втомлені, але щасливі. За вікном небо розсікає блискавками, а тоді б'є грім. У мене таке відчуття, що це попередження особисто для мене. Однозначно після цієї ночі все зміниться, але в який бік – поки не знаю. 

Марат не виганяє мене зі свого номера. Навпаки, так міцно пригортає до себе, наче боїться, що я можу зникнути. І я засинаю в його обіймах, вперше за довгий час почуваючись захищеною. 

Наступного ранку прокидаюсь у ліжку одна. Спочатку здається, що Марат пішов, не попрощавшись, але, коли він з'являється на порозі в одному рушнику на стегнах, я як заворожена витріщаюсь на його торс, яким стікають крапельки води.

– Доброго ранку! – він усміхається, коли бачить, як я накриваюсь ковдрою мало не з головою. 

– Доброго! – кажу хрипло і зовсім не очікую, що Марат сяде поруч зі мною й торкнеться долонею щоки. 

– У мене літак через дві години, – говорить зі смутком у голосі. А може, мені здається… 

– Я розумію, – кажу і намагаюсь проковтнути гіркий клубок. Треба бути сильною і не показувати йому, що мені боляче. Я не хочу його відпускати, але розумію: у нього немає причин залишитися. 

А що, коли я зізнаюсь йому у коханні? Чи змінить це щось? Навряд чи Марат повірить у щирість моїх слів. Хіба можна закохатись після однієї спільної ночі? До вчорашнього вечора я також думала, що ні… 

– Ти дуже хороша, Віталіно, – Марат гладить моє волосся і зовсім не розуміє, що не треба цих слів. 

– Давай не будемо все ускладнювати, – кажу твердо. – Ми обоє – дорослі люди. Нам було добре цієї ночі, але… ніч закінчилася.

Марат повертається у своє королівство, а я – до свого звичного життя.

– Мені прикро, Віто. Я спробую прилетіти ще найближчим часом. Не знаю, коли, але… дійсно хочу побачити тебе ще, – у голосі Марата стільки впевненості, що у мене не залишається причин не вірити йому. 

– Не скажу, що чекатиму, але буду рада бачити, – кажу, і в цей момент він мене цілує. Робить це так, що я просто не можу на нього ображатися. 

Та й немає у мене причин ображатися. Марат нічого мені не обіцяв, але я все ж поїхала з ним. 

Ми залишаємо його номер разом. Але на вулиці сідаємо в різні автомобілі. Він їде в аеропорт, а я – додому. На прощання Марат цілує мене в щоку, а я трохи довше, ніж потрібно, задивляюсь у його очі. Хочу їх запам'ятати, адже не вірю, що ми коли-небудь знову зустрінемось.

Повернувшись у свою квартиру, приймаю душ і збираюсь лягати спати. Завтра знову на роботу, тому відпочити не завадить. Тільки от всі мої плани летять коту під хвіст, коли телефонує Яна і заявляє, що через двадцять хвилин буде у мене. Розумію, що їй не терпиться дізнатись, як минув вчорашній вечір, і знаю, що вона буде шокована від того, що я їй розкажу.

– Ви переспали? – випалює на всю квартиру. – Як так вийшло, Віто?

– Сама не знаю, – зітхаю. – Він мене зачарував. 

– Ну, певною мірою я тебе розумію, адже Марат ще той Аполлон, але секс з ним… І що далі? Він обіцяв повернутися? 

– Він нічого не обіцяв, Яно, – намагаюсь їй пояснити. – Ми просто переспали. Без жодних зобов'язань. 

– Приїхали! – злиться подруга. – Це як? Він тобою скористався?

– Ні! Ти що?! – кричу. – Марат дав мені право вибору. Я сама цього захотіла. Не варто його діставати. Прошу тебе! Це було всього один раз і більше ніколи не повториться. 

– Прекрасно! Просто немає слів! – бурчить Яна. – Ну що я можу сказати? Це твій вибір і тобі з ним жити. Ти ж знаєш, що я можу розвернути цей клятий літак і повернути втікача назад! 

– Знаю, – усміхаюсь та обіймаю подругу. – Але дійсно не варто. Цей чоловік залишиться моєю нездійсненною мрією. Я ж розумію, що ми з різних світів і такий, як він, ніколи не буде з такою, як я.

– Ти себе недооцінюєш, Віто! – хмуриться Яна. 

– Я кажу правду, і ти сама це розумієш. Тому закриймо тему з Маратом і поговоримо про щось інше. Наприклад, про те, коли ви з Кирилом плануєте поповнення.

Яна миттєво сумнішає, а я розумію, що зачепила болючу тему. У Яни були певні проблеми зі здоров'ям, але я думала, що вона вилікувалась. Але, як бачу по її реакції, не все так просто… 

Наступного дня я повертаюсь до роботи у свій найкращий колектив. Працюю у цьому комплексі понад рік і дуже люблю це місце. Яна з Кирилом летять у медовий місяць на два тижні, а я продовжую працювати. Потрібно оплачувати комунальні послуги, свої витрати й дещо відкласти на потім.