Розділ 1

Яна мене вб'є, і я не перебільшую! Ми домовились зустрітись у ресторані рівно о сьомій, а зараз на годиннику початок дев'ятої. Я чесно не хотіла підставляти подругу, але сьогодні в закладі, де працюю, грандіозне весілля доньки нашого місцевого бізнесмена, і мені довелося все контролювати, щоб не було косяків. 

Я і так пішла раніше, а тепер хвилююсь, щоб моя команда нічого не наплутала. А тут ще Яна надзвонює кожні десять хвилин… Я не встигла поїхати додому, щоб переодягнутися, тому в ресторан заходжу в чорній спідниці до коліна і білій блузці. Мене сміливо можна сплутати з адміністратором цього закладу, добре, що бейджика немає на грудях.

Помічаю Яну з Кирилом за столиком і, помахавши подрузі, поспішаю до них. Всього тиждень тому ці двоє одружилися і зараз виглядають як двоє шалено закоханих молодят. 

Яні дуже пощастило з Кирилом. Він бізнесмен, у нього бізнес з продажу автомобілів. Яна теж не проста дівчина. Вона – донька багатих батьків і дуже хороша людина. Принаймні мені з нею добре та спокійно. Ми дружимо з першого курсу університету, і я жодного разу не пошкодувала, що ми познайомилися. 

– Що за вигляд, Віто? – хмуриться Яна, коли сідаю навпроти. 

– Я не встигла додому, – кажу і роблю ковток води зі склянки. – На роботі завал. Треба було обрати інший день для зустрічі. 

– Інший не вийде, тому що Марат лише один день у місті, – втручається Кирило. Він – привабливий блондин з білосніжною усмішкою. До речі, Яна теж білявка, як з картинки. Інколи мені здається, що ці двоє були створені одне для одного. 

Щодо цього таємничого Марата… Це найкращий друг Кирила, який живе і працює в Америці. Він не зміг прилетіти на весілля, але сьогодні він тут, і Яна вирішила, що мені варто з ним познайомитися. 

Не розумію тільки навіщо, адже він дуже багатий, знову ж таки з її слів, а я – звичайний адміністратор у відпочинковому комплексі. Ми різні, як небо і земля, тому жодних надій на цей вечір я не покладаю. 

– Ми зробили замовлення за тебе, – говорить Яна, коли беру в руки меню. – Все, як ти любиш. 

– Дякую, – кажу і повертаю меню на стіл. – І де ж цей Марат? Я добряче спізнилася, а він ще й мене переплюнув.

– Я тут! Прошу вибачення за те, що спізнився, – чую за спиною неймовірно гарний голос і відчуваю, як мурашки покривають шкіру. 

І що це за реакція така? Я цього чоловіка ще навіть не бачила, але його голос уже мене підкорив. 

– Ну нарешті! – Кирило усміхається і підводиться на ноги. Подає руку, і той самий Марат тисне її. Бачу дорогий годинник на зап'ясті, а тоді піднімаю голову на самого чоловіка.

Ух, Божечки… Краще б я цього не робила!

Я таких гарних чоловіків ще не бачила, і це чиста правда. Високий, широкоплечий, темноволосий. Легка щетина на обличчі, а очі… такі темні, що потонути у них можна. 

– Марате, ти довго, – говорить Яна і подає свою руку, яку чоловік галантно цілує. 

– Пробачте, зустріч затягнулася, – він сідає поруч зі мною, а я миттєво шкодую, що не одягнулась нормально. Цей Марат точно подумає, що я якась сіра мишка! Краще б ще на годину запізнилася, але одягнулась нормально!

– Марате, познайомся з моєю подругою, – усміхається Яна. – Це Віталіна.

– Марат, – чоловік подає мені свою руку, а я як ідіотка на неї витріщаюсь. Минає кілька секунд, і доводиться дати собі подумки запотиличника, щоб до тями повернулася. Вкладаю свою маленьку руку у його широку долоню, і він її цілує! Робить це повільно, а може, це для мене час затримується, бо відчуття такі сильні, що думати не дають. 

– Приємно познайомитись! – таки вдається це сказати, і ми одночасно усміхаємось. 

– Давайте їсти, а то охолоне все! – розвіює дивне марево Яна, і зараз я дуже вдячна їй за це. 

Зі мною ніколи не було нічого подібного. Я просто попливла від цього чоловіка. Але як так? Ми ж не знайомі до пуття, а мені здається, що я знаю його все своє життя.

– Марате, ти дійсно тільки на один день прилетів? – питає Кирило. – Може, трохи розтягнеш своє перебування тут? 

– Я б з радістю, але справ багато вдома, – відповідає. – От коли розберусь з усім, приїду хоча б на тиждень. Або ще кращий варіант – ви до мене. 

– Чудова ідея! Віто, а ти зможеш взяти відпустку? – питає Яна, а я здивовано на неї витріщаюсь. 

– А я тут до чого? – питаю. Звісно, я розумію, навіщо Яна запросила мене сюди. Їй здається, що між мною і цим Маратом щось може бути. Та хіба вона не розуміє, що ми не в казці живемо? І якщо його ще можна назвати принцом, то я далеко не принцеса. 

– Ну як до чого? З нами полетиш! – продовжує напирати. 

Намагаюсь поглядом їй пояснити, що не варто аж так старатися, але подруга наче не розуміє. Вона розпитує у Марата про особисте життя, про дівчину. Виявляється, він самотній і весь свій час приділяє роботі. Не скажу, що мене це не тішить, хоч і розумію, що для мене ця інформація нічого не означає. 

– А чим ти займаєшся, Віталіно? – якоїсь миті Марат концентрує увагу на мені я, а знову тону в його очах. 

– Я працюю адміністратором у відпочинковому комплексі. Ось тільки з роботи приїхала сюди. Навіть переодягнутись не встигла, – вказую на свій одяг. 

– Ти й так маєш чудовий вигляд, – усміхається. – Як дивишся на те, щоб прогулятись містом після вечері? Не хочу повертатись у готель.