52 частина

       Селін повільно розплющила очі і обережно поглянула навколо. Вона лежала в лікарняній палаті на ліжку, прикрита білим простирадлом, а поруч з нею сидів блідий і сумний Леонардо.

-Що сталося?- тихо прошепотіла вона, стурбовано дивлячись на чоловіка.

-Ти впала і вдарилася…Я відразу викликав швидку, яка привезла тебе в лікарню,- Леонардо взяв її за руку, винувато дивлячись їй в очі.

-Дитина…Моя дитина,- Селін злякано поглянула на нього.- Як вона? З нею все добре?

-Її більше немає…Наша дитина померла,- опустивши голову, відповів він.

-Ні! Ні! Цього не може бути! Я так довго чекала на неї! Я хотіла пізнати радість материнства з нею! Я так хотіла побачити її личко!- заридала Селін.-Я хотіла бути мамою! А тепер що?!! Моєї дитини більше немає!

-Кохана, заспокойся, тобі зараз не можна хвилюватися! Заспокойся, прошу тебе,- Леонардо міцніше стиснув її руку, намагаючись заспокоїти.

-Це все через тебе! Це ти винен!-раптом вигукнула Селін.- Я все добре пам’ятаю! Ти прийшов розлючений, погрожував мені, я намагалася втекти, а ти схопив мене за руку і щосили смикнув до себе, я впала на сходах і вдарилася, і через це втратила свою дитину! Це ти її вбив!

   Леонардо злякано поглянув на неї:

-Селін, заспокойся, прошу тебе! Не говори так! Я ні в чому не винен! Це все через Армана! Це він винен у смерті нашої дитини!- зі злістю промовив  Леонардо.

-Це ти винен! Ти!  Ти вбивця! Вбивця! Йди геть! Я не хочу тебе бачити!- ридаючи, вигукнула вона.

-Селін, пробач, я не хотів! Це вийшло випадково! Ти обов’язково вилікуєшся, народиш дитину і ми будемо щасливими,-Леонардо намагався її заспокоїти.

   Вона скрушно похитала головою і гірко ридаючи, прошепотіла:

-Це кінець! Дитини немає, я не вберегла її!

    Леонардо підвівся, вийшов із палати і покликав лікаря, щоб він дав Селін заспокійливе. Після уколу вона заспокоїлася і заснула. Крізь сон вона відчула, як чиясь тепла долоня обережно гладить її по голові.

-Мамо,- в розпачі прошепотіла вона, подумавши, що це прийшла мама,- я втратила дитину, я не вберегла її!

   Сльози знову покотилися з-під її тремтячих повік.- Не вберегла!

-Не плач, маленька! Прошу тебе, не плач,- пролунав поряд знайомий оксамитовий голос.

    Здригнувшись, Селін розплющила очі і побачила Армана, який сидів біля її ліжка і дивився на неї очима, повними болю і туги.

-Армане, що ти тут робиш?-злякано прошепотіла Селін, витираючи сльози.

-Як ти? Дуже болить?- схвильовано запитав Арман, уважно розглядаючи її синці на щоці і подряпини на руках.

-Так, болить…Душа болить…Я втратила свою дитину…

-Що трапилося?

-Я впала через необережність і дуже вдарилася,- тихо промовила Селін, опустивши очі.

    Арман обережно взяв її за підборіддя і заглянув їй в очі.

-Ти мене обманюєш, Селін. Ти впала не сама, це він тебе штовхнув. Так?

-Яка різниця,- приречено промовила вона,- дитини більше немає…Армане, йди звідси, будь ласка! Я не хочу, щоб тебе тут хтось побачив, а особливо Лео!

-Не хвилюйся, мене ніхто не побачить, -загадково посміхаючись, промовив Арман, погладивши її волосся.

-Як це ніхто не побачить?- не зрозуміла Селін, але враз замовкла, здогадавшись про що він говорить.- Але ж ти не можеш бути зараз тут, поряд зі мною, отже ти – лише сон, ти несправжній!

   Вона простягнула руку і доторкнулася до його колючої щоки.

-Що ти робиш?- прошепотів Арман.

-Перевіряю чи ти справжній чи лише сон. Якщо я можу доторкнутися, то ти справжній, а якщо ні, то лише сон, мрія…

-Справжній – це коли я поряд. Я завжди буду поряд з тобою, навіть, якщо ти не зможеш до мене доторкнутися.  Ти лише вір в це. Я завжди поряд з тобою, у твоїх думках, у твоєму серці і в твоїх снах,- Арман поглянув  на неї поглядом, сповненим ніжності і турботи,- тому що кохаю тебе і дуже за тебе хвилююся. Мені потрібно було пересвідчитися, що з тобою все добре. А тепер тобі потрібно прокидатися.

-Але я не хочу прокидатися, я хочу, щоб цей сон продовжувався вічно,- дивлячись на нього великими зеленими очима промовила Селін.

- Ти мусиш прокинутися…Тож давай, кохана, прокидайся!- він нахилився і ніжно поцілував її в губи.

-Що ти робиш?- злякано прошепотіла Селін, відірвавшись від його ніжних губ і розплющила очі.

   В палаті нікого не було, лише ранкове сонце  заглядало у вікно, освітлюючи палату м’яким ніжно-рожевим сяйвом.

-Отже, ти  лише сон,- прошепотіла вона, змахуючи сльози,- лише сон…Нажаль…

   Ранок приніс Селін невтішні новини, лікар під час огляду повідомив їй, що вона ніколи не зможе мати дітей і не зможе стати матір’ю. Це було справжнім ударом для неї.

   Через декілька днів її виписали з лікарні. Вона сиділа в авто, бліда, розгублена і вбита горем і сумно дивилася у вікно, не дивлячись на Леонардо.

   Зайшовши в дім, вона кинула сумочку на диван і пройшла в вітальню. Відкривши шухляду,  дістала шлюбний контракт і розірвала його на дрібненькі шматки на очах у розгубленого Леонардо.

-Кохана, що ти робиш?- злякано промовив він.- Мені здається,  тобі потрібно звернутися до психолога, щоб він допоміг тобі пережити втрату дитини!

-Мені не потрібен психолог,- спокійно відповіла Селін,-  нашої дитини більше немає, і ти винен у її смерті,  отже й цей контракт нічого не вартий і нікому не потрібен. Я йду від тебе, Леонардо, і подаю на розлучення.