Епілог

Я ніколи не вірив у дива, бо вони зі мною дуже рідко трапляються і не вмів мріяти, але цього мене навчила вона. Проста дівчина, що докорінно змінила моє життя. Якби не вона, думаю я б ніколи не пізнав, що таке по – справжньому кохати.

Коли розпочалася війна, думав, що вона зробить мене жорстоким, але їй це не вдалося, бо все перекрило кохання до моєї Яни.

Цього року літо було спекотним. Мені дали десятиденну відпустку і я попрямував на дачу. Війна ще не закінчилася, а набирала нових обертів. Я заїхав до крамниці і купив букет троянд. Давно не був на кладовищі, де на мене завжди чекала мама. Тож, поїхав туди. Нічого не змінилося, а навпаки стало більше нових поховань. Могила мами квітла різними кольорами, знову ж таки постаралася тітка Ірина. Вона повернулася до нашого будинку, а батьки Яни залишилися і надалі жити у своєму. Вони спілкувалися між собою, заходили в гості і чекали перемоги.

Я став навпроти могили. Мама так само дивилася на мене, пронизуючи поглядом.

• Привіт, мамо! – посміхнувся кутиками губ. – Я знаю, що ти чекаєш на мене завжди. Хотілося б тебе ще з деким познайомити, але …. – з очей бризнули сльози.

Присів на лавочку і дивився на її портрет. Шкода, що я був зараз сам….

Завібрував телефон.

• Скоро буду! – сухо відповів, обтираючи сльози.

Попрощався з мамою і попрямував на дачу. Швидко дістався до свого нового місця сили і відчинив вхідну браму.

• Є хтось вдома? – гукнув на всю силу.

Двері будинку відчинилися і до мене повільно йшла та, котру я бачив тепер лиш у снах. Дістав зі спини величезний букет ромашок, які назбирав у полі, бо знав, що Яні вони дуже подобаються. Підбіг до неї, легенько підняв на руки і закружляв.

• Привіт, кохана, - ніжно поцілував.

Вона заплакала.

• Сумувала за мною?
• Дуже, дуже сумувала! – поцілувала мене. – Все привіз?
• Звичайно. Як я міг забути? А ти як? Спина не болить?
• Трішки, але я виконую все, що наказав мені робити лікар на реабілітації, тому думаю швидко одужаю і до хлопців.
• Мабуть тобі треба ще трішки почекати з цим.
• Чому?
• Ти знаєш, що я пережив, коли тебе поранили? Більше таких відчуттів не хочу, тому не поспішай.

Я бачив, що вона насупилася. Ми пройшли до будинку і я виклав всі покупки на стіл.

Яна все розклала по поличках і я підійшов до неї, обернув до себе і взяв її обличчя до своїх рук.

• Кохана, давай одружимося?

Вона дивилася на мене великими очима і не могла нічого відповісти.

• Я з радістю прийму твою пропозицію!

Я закружляв разом із нею і ми радісно сміялися. Замість каблучки, ми обмінялися ланцюжками з кулонами, думаю це буде найкращим доказом нашого кохання.

Ввечері до нас приїхали друзі. Ярослав із Анею та Даша з Мишком. Дівчата гомоніли собі на кухні, а ми з хлопцями вийшли на вулицю.

• Слухай, Тьомич! – поглянув на мене Ярослав. – Яна така щаслива, ти не хочеш нам нічого розповісти?

Думаю, варто це зробити.

• Що ж слухайте. Коли після операції її серце зупинилося, я думав, що вже втратив її. А тут ще Санич з таким виразом обличчя і словами, що ніби все, - я засміявся, - він, дурень старий хотів сказати, що зачепив її ланцюжок і він розірвався. А я подумав…, ну не важливо. І в той момент, коли думав, що кінець, зрозумів, на скільки я її кохаю і хочу, щоб вона була поруч зі мною. Тому, я їй зробив пропозицію.
• Молодець, друже! – постукав мене по плечі Ярослав. – Я теж саме зробив з Анею.
• Що? – дивився на нього. – Ти також молодець! – посміхнувся.
• І я – молодець! – засміявся Мишко.
• А що це за весільний бум? – дивився на них. – Думав, що тільки я дозрів, а тут виявляється цілий город з коханням!

Ми дістали цигарки і запалили їх.

• Думав, що покину, але тут ніяк! – скривився.
• Друже, я теж мав намір, але у наших умовах цигарки найкращий антистрес.
• І справді! Мишко, як твоя нова нога?
• Помаленьку, - показав свій протез друг. – Думав буде важко, але якось звикаю.
• Як думаєте хлопці, скільки ще буде тривати війна? – запитав Ярослав і поглянув у небо.
• Не знаю, друже! Хотілося б щоб швидше вона закінчилася.
• Не тільки ти цього хочеш! Така мрія зараз у всіх нас!

ЯНА

• Артем зробив мені пропозицію? – випалила на одному подиху.

Дівчата засміялися.

• Вони що, зговорилися всі? – промовила Даша.
• Мабуть, - засміялася Аня.

Я дивилася на реакцію дівчат і не розуміла, що коїться.

• Поясните? – поглянула на них.
• Мені Ярослав теж зробив, вчора.
• А мені ще два дні тому! – промовила Даша.