24

Яр одужав і повернувся до нас. Приїхав з величезним букетом квітів і пішов одразу до Ані. За цим дійством так романтично спостерігати. Аня розплакалася і не знала, що робити з тим букетом.

• Янусь, не плач! – обійняв мене Марк. – Хочеш, я тобі також подарую такий?

Я розсміялася.

• Думаю не варто, замолодий ти для мене!
• Лише на один рік!
• Все одно. Мені подобаються чоловіки старшого віку.
• Пенсіонери чи що?
• Майже!

Ярослав підійшов до мене.

• Тобі привіт від Артема!  - дав мені відкритку у формі сердечка. – Розгорни її.

Я швидко розгорнула і прочитала.

«Чекаю на вулиці».

Поглянула на Ярослава.

• Це якийсь жарт?
• Ні!

Я розвернулася і стрімголов помчала на вулицю. Ніде нікого не було.

• От, засранці. Гарно пожартували!

Хотіла повертатися, але з БТР виходить мій Артем з букетом квітів.

• Не чекала?

Я мчу до нього і вистрибую, повиснувши йому на шиї.

• Зовсім не чекала на тебе. Чому ти тут? Як?
• Забагато запитань, кохана! Забагато!

Стала навпроти нього. Сльози побігли з моїх очей і він швидко почав їх обтирати.

• Ти що, Яночко? – дивився на мене. – Не потрібно плакати, кохана.

Він сильно обійняв мене.

• Ходімо познайомлю тебе з хлопцями.

Ми пройшли в середину.

• Марку! Це мій пенсіонер! – посміхнулася.
• Нічого собі у наш час пенсіонери пішли! – засміявся хлопець.

Артем також засміявся.

• Бажаю тобі дожити до моїх років і бути таким ж пенсіонером!
• Гаразд.

Я познайомила його з Анею, яка «цвіла» від щастя.

Ми знайшли місце, де нас ніхто не бачить і присіли на мій спальник. Одразу ж палці поцілунки заполонили всю нашу розмову.

• Я так скучив, Яночко! – шепотів Артем. Його рука сковзнула під мою кофтину і я відчула тепло його рук від якого запаморочилося в голові.
• Артеме, почекай! Ти знаєш, що навколо люди?

Він відсторонився і посміхнувся.

• Я й забув! Просто, дуже скучив за тобою.

Він взяв мою руку і поцілував.

• Тебе Санич відпустив?
• Так. Бачив, що мені дуже самотньо так і робота не клеїлася все валилося з рук, тож відпустив. Якраз Яр повертався сюди от і я разом з ним.

Артем поцілував мене у щоку і я присіла біля нього, положила голову йому на плече.

• Знаєш, я так втомилася від усього цього, - тихенько промовила. – Мені так хочеться нарешті спокою, щоб ніхто не стріляв, виспатися досхочу без усілякої тривоги і знову поїхати до тебе на дачу. Там зараз так красиво: все розпускається, пахне хвоєю, трава зеленіє…Навіщо ця війна? Ми ж і так щасливо жили?
• Я теж втомився, Ян! Але, ми повинні триматися заради своєї свободи. Треба ще трішечки потерпіти і все поступово почне налагоджуватися, от побачиш.
• Скільки ще потрібно потерпіти: тиждень, місяць, рік…. Скільки? – почала плакати. – Я не можу більше дивитися як молоді хлопці залишаються без рук, ніг, як після бою навколо лежать трупи наших, їхніх воїнів і цей постійний липкий запах крові, сірки, диму…Інколи просто вивертає зсередини від того, що ти бачиш!

Я не стрималася і почала плакати так гірко, немов мала дитина. Все, що я тримала у собі стільки часу різко виплеснулося на зовні у вигляді сліз.

• Поплач, кохана! Потрібно виплеснути емоції!

Я лягла йому на ноги і ридала, а він гладив моє волосся і нашіптував ніжні і лагідні слова.

• Знаєш, чого я найбільше боюся? Що з тобою щось трапиться і я залишуся сама. Я заспокоювала Дашу, коли вона хвилювалася за Мишка, Аню, бо та боялася втратити Ярослава і тільки зараз задумалася, що у мене такий ж страх. Я настільки тебе кохаю, що ця втрата знищить мене.
• Ян! Поглянь на мене!

Сіла навпроти нього і не відводила свого погляду.

• Ми з тобою свідомо обрали свій шлях і добре розуміємо усі ризики нашого перебування тут. Я розумію твій страх, але якщо постійно себе цим накручувати це до добра не приведе. Пообіцяй мені, що якщо щось і трапиться, то ти будеш жити далі, чуєш? Ти вийдеш заміж, народиш двох дітей, - я помітила як у нього на очах з’являлися сльози, - і будеш щасливою. Цього б я хотів найбільше!
• А якщо зі мною щось трапиться – ти все зробиш так само, тільки бажано одружитися, а не вийти заміж, ок?

Ми засміялися. Тепер я зрозуміла, як можна крізь сльози сміятися. Ця розмова щось у мені змінила. Тепер я поглянула на Артема по – іншому. Він говорив такі речі не для того, щоб мене якось заспокоїти, а налаштувати на реальність. Ми обидва знаємо, що таке війна і чим вона може для нас закінчитися. І потрібно бути готовими до всього.

• Тьом! А ми поїдемо ще до тебе на дачу?
• Обов’язково. Тільки отримаємо відгули, одразу ж «рванемо» туди, я обіцяю!
• Візьмемо велике відерце з морозивом, бо буде літо, фільми про кохання і будемо їх вечорами дивитися.
• Згоден! А ще багато різноманітних фруктів.

Я притулилася до нього і ці мрії почали блукати у моїй голові. Одразу все погане відступило і хотілося щоб швидше настав той час.

• Ян! – поцілував мене в щоку. – Мені вже час повертатися.
• Чому? Залишся ще на трішки.
• Я б з радістю, але повинен повертатися.
• А як ти назад?
• Зараз машина буде повертатися до шпиталю і я разом з ними.