22

ЯНА

На війні немає ліку часу. День змінюється за днем, немов конвеєр: прокинувся, далі стабільна пряма лінія з роботою біля поранених і відбій. Інколи він буває дуже рано, бо сил не вистачає, а інколи – неможна заснути через різні події.

Ця ніч не була винятком і після важкого дня я зайшла до нашої «уявної» кімнати відпочинку. Роззулася і прилягла. Даша пішла раніше, а я як завжди допомагала Артему Вікторовичу. За ці дні, між нами нічого не змінилося. Він знову суворо розмовляв зі мною, хоча до цього я давно звикла і не звертала уваги. Ще тиждень і ми поїдемо звідси. Тож, нехай налаштовує себе, адже такої помічниці у нього точно більше не буде. Я посміхнулася, бо не хотіла, щоб вона біля нього тут з’явилася. Спати зовсім не хотілося. Я заздрила своїй подрузі, яка так солодко спала на сусідній розкладайці. Перевернулася на інший бік, знову нічого не виходило. Вирішила не змушувати себе засинати і вийшла на вулицю. Зраділа, бо на небі палахкотіли зорі. Знайшла стілець і присіла на нього. Сьогодні була якась така тиша, що буває тут доволі рідко. На вулиці нікого не було, адже більшість із наших поранених були давно розподілені і тут залишалося лише кілька чоловіків. Шурхіт за спиною змусив мене повернутися.

• Не спиться? – запитав Артем, який став біля мене.
• Ага! – промовила.
• Сьогодні гарне небо, правда?

Я не зрозуміла, що з ним сталося. Весь день кричав на мене, а зараз захотів поговорити про небо?

• Дуже гарне! – встала. – Милуйтеся на здоров’я.

Зробила крок, щоб піти тільки він схопив мене за руку. Я розвернулася і поглянула на нього. Він за мить підтягнув мене до себе і міцно притис. Його вуста знайшли мої і ми злилися в поцілунку. Він палко цілував мене і не відпускав. Я відповідала взаємністю, бо сама дуже цього хотіла. Почувши шум, він відійшов від мене.

• Артеме Вікторовичу, Ви тут? – вийшла до нас жіночка. – Вас Санич шукав.

Вона поглянула спочатку на нього, а потім на мене і посміхнулася. Думаю, вона щось запідозрила, бо повернулася в середину наспівуючи пісню про кохання. Артем знову підійшов до мене.

• Ян, нам потрібно поговорити, - взяв мене за руку.
• Гадаю, що давно час все вияснити.
• Зустрінемось завтра на цьому місці?
• Гаразд.

Він знову міцно притис мене до себе і поцілував. Потім повернувся в середину, а я радісно поглянула на зорі. Губи боліли від поцілунку такого жаданого і прекрасного.

Ранок як завжди був насичений. Наша підготовка була реально крутою. Все, що було потрібно знати про порятунок поранених на передовій і надання їм різного виду медичної допомогти, ми отримували тут. Артем і Санич про все розповідали і показували на «живому» прикладі. Інші лікарі також не залишали нас без уваги. Тому, я була повністю готова до роботи.

Нова партія хворих знову прибула до шпиталю. Як завжди, я пішла на допомогу до Артема Вікторовича. Тільки сьогодні він був зовсім інший. Коли я подавала йому якийсь інструмент і наші руки торкалися один одного, він обов’язково затримувався на моїй руці. В один момент це помітив Санич і зробив зауваження.

• Артеме! Візьмись до роботи, бо Яну заберу до себе!

Ми посміхнулися, але роботу свою виконували якісно. Я розумію, що у такий час не варто так себе поводити, але ж кохати не можна заборонити. На мить ми залишилися наодинці і він швидко підбіг до мене і поцілував.

• Вибач, - посміхнувся, - не міг стриматися.
• І не варто, - відповіла і поцілувала його.

Знову нам завадили і ми розійшлися по різні боки.

Я ожила. Серце співало, бо розуміла, що він мені пробачив. Не могла дочекатися вечора, щоб знову відчути його тепло і гучне биття серця. Даша присіла біля мене, коли я збиралася.

• Нічого не хочеш розповісти?
• Ти про що? – зробила вигляд, що не розумію.
• Про тебе і Вікторовича!
• А що між нами?
• Ян! Я знаю тебе вже багато років і як ти змінилася, після нашого приїзду сюди, а особливо після вечора, важко не помітити. Ви поговорили з ним?

Я була щаслива і мені хотілося поділитися цим щастям з подругою.

• Ми ще не поговорили, от тільки збираюсь, але …він мене поцілував, а це гарний знак.

Подруга обійняла мене.

• Дуже рада за вас.

Я поглянула на годинник.

• Мені вже час, тому не сумуй.
• Не встигну, Мишко повинен підійти. А ти, біжи. Удачі і, - підморгнула, - вдалого і приємного вечора.
• Дякую, подруго! Твій натяк зрозуміла!

Одягнула бушлат і пішла на вулицю. Там на мене чекав Артем. Він взяв мене за руку і повів у невідомому напрямку.

• Не лякайся! – заспокоїв. – Варто знайти місце, де немає зайвих очей. Ми відійшли від шпиталю і зупинилися.

Він став навпроти мене і тримав за руки. Потім нахилився, щоб поцілувати, тільки я його зупинила.

• Можливо поговоримо?

Артем похитав головою і взяв моє обличчя у свої руки. Спочатку поцілував чоло, потім кінчик носа, щоки і зупинився на губах. Легкий дрижак пробігся по тілу. Артем плавно перейшов до шиї намагався не пропустити жоден її сантиметр. Я затамувала подих від задоволення і чекала продовження. Його руки тремтіли від збудження, коли розстібав гудзики на моєму одязі.

• Я так скучив за тобою, Ян! – шепотів, коли доторкнувся до мого тіла. – Ти навіть не уявляєш на скільки.
• Артем! – зупинила його руку і перевела подих. – Давай поговоримо!

Знаю, що це було невчасно, але ми повинні все вияснити. Він важко видихнув і відійшов. Я знаю, що він був збуджений, тому дала час щоб охолонув. Артем постелив свого бушлата на землю і ми присіли. Ми мовчали.

   Першою заговорила я.

• Чому ти повернувся з Берліну? – поглянула на нього. Місяць світив високо і можна було спостерігати за ним.
• Бо не зміг бути там, поки у нас війна. От і вся причина! А ти?
• Так само! Не могла залишатися вдома, знаючи що потрібна тут. Друзі запропонували, я і погодилася.
• Даша і Мишко?
• Так. Дашка взагалі залишила сім’ю, яка від’їжджала за кордон і повернулася до Мишка.
• Мій друг також на війні. Я пообіцяв йому, що не покину і врятую його, якщо раптом щось..