21

• Будь ласка, дивіться куди йдете. Уважність Вам буде дуже потрібною в подальшій службі, тому не ловіть гав!

Він так холодно це промовив, що мороз пішов по тілу. Невже Артем мене не впізнав? Я опустила очі і не хотіла більше дивитися на нього.

• Вибачте, - промовила, - більше такого не повториться. Оминула його і швидко покрокувала за друзями. Я його не засуджувала, що він так говорив зі мною, адже знала, як йому було боляче, коли я цілувала Макара. Тому, вважаю, що він має на це право викинути мене зі свого життя.

Я знайшла вільне місце і положила свого рюкзака на ліжко. Це були звичайні розкладачки, адже більшість нормальних ліжок у шпиталі були для поранених. Хоча і на цьому добре. Головне, що не на сирій землі. Легеньке світло від лампи ще жевріло на столі і я досі не могла оговтатися. Думаю, нам доля дала ще один шанс і його потрібно використати, поки на це є час, адже скоро мене підкріплять до якоїсь групи воїнів і я більше його не побачу. Тож, твердо вирішила з ним поговорити. Потрібно йому все пояснити, думаю він зрозуміє мене. З цією думкою я заснула.

Нас розбудили дуже рано.

• Народ, прокидайтеся, потрібна ваша допомога.

Ми нічого не зрозуміли, але швидко почали одягати свій однострій. Я хотіла побігти умитися, але мене зупинили.

• На це немає часу, - говорив мужчина в формі, - поранених привезли, їх багато, потрібна ваша допомога.
• Гаразд, гаразд! – промовила «на автоматі», зібрала волосся у хвіст та швидко побігла за всіма. Серце калатало у грудях, бо не знала, що мене очікує.

Ми швидко забігли до приміщення, куди доставляли поранених і я вжахнулася. Їх було дуже багато! Хтось стогнав від болю, кричав, деякі просто лежали на ношах, немов не живі. Артем з сивим чоловіком стояли біля дверей і щось обговорювали, дві жінки стояли біля них і уважно слухали. Я розгублено поглядала на цю картину і не могла зрозуміти, чого вони чекають. Один з поранених загукав:

• Дайте пити, води, дайте, будь ласка…

Всі стояли неначе вкопані, я швидко підбігла до стола, де стояли пляшки з водою і піднесла її до хлопця. Боже! Він був таким ще молодим! Великими ковтками хлопець спорожнив пляшку і посміхнувся мені. Цю посмішку на брудному, закривавленому обличчі я ніколи не забуду. Ми стояли і чекала, тільки на що ніхто не знав. Мій терпець урвався. Я набралася сміливості і підійшла до них.

• Ви що, не бачите що їм боляче, потрібно щось робити. Чому стоїте, немов бовдури?

Артем з сивочолим чоловіком дивилися на мене. У їхніх очах читався гнів, та мені було байдуже.

• Дівчино, як там тебе, - почав читати на шевроні сивочолий, - Зірка, здається, не сунь свій ніс, куди тебе не просять. Ми самі знаємо, що потрібно робити. Якщо ти так хочеш допомогти, візьми бинти і перев’яжи рани легкопораненим.

Я взяла бинти і почала накладати пов’язки. Друзі, побачили, що я роблю і приєдналися до мене. За кілька хвилин, ми почули як задрижала земля. Біля нас приземлився гвинтокрил. Цих воїнів готували до евакуації до лікарні. Ми швидко почали доправляти їх до гвинтокрила. Ноші були важкими, але нічого не вдієш. Чоловіків у цьому шпиталі було не багато, тому деяку чоловічу роботу потрібно виконувати і жінкам.

• Бувай, кароока! – посміхнувся мені той хлопець, котрому я дала води. – Ще зустрінемось?

Я посміхнулася.

• Зірка! – погукав мене Артем.

Не встигла нічого відповісти, лише помахала йому рукою і побігла до Артема.

• Мені здається зараз не час фліртувати, у нас дуже багато роботи. Тому, припиніть будь ласка займатися дурницями.
• А що такого я зробила? – подивилася йому в очі.
• Я Вам ще раз повторюю, в нас багато роботи. Якщо, Ви вважаєте, що у Вас багато вільного часу, я можу зробити так, що його у Вас зовсім не буде.

Я не могла витримати такого ставлення до себе. Що він собі дозволяє?

• Робіть все на Ваш розсуд, Артеме Вікторовичу!

Розвернулася, щоб піти, але він мене затримав.

• Допоможете мені з пораненими у іншому відділі, а тоді займайтеся своїми справами.

Я оглянула навколо і помітила, що всі були зайняті роботою. Мишко допомагав заносити поранених, Даша накладала пов’язки, а інші медики також виконували розпорядження сивочолого чоловіка.

Ми підійшли до одного з поранених у іншому відділі шпиталю. Він стогнав від болю і показував на спину.

• Йому потрібно вколоти знеболююче! Можете це зробити?

Я кивнула головою і підійшла до медикаментів. Швидко зробила укол і почала чекати нових розпоряджень від Артема. За час роботи, ми мало спілкувалися. Всі інструменти, які були потрібні для нього, я швидко подавала і за пів години, ми дали змогу пораненому відпочити. Далі перейшли до іншого, іншого і так до вечора. Я багато чого навчилася допомагаючи йому і ці знання допомогли мені врятувати багато життів на передовій.

Пізно ввечері, ми тільки все закінчили. Ноги гуділи від втоми, тому хотілося швидше зняти взуття і лягти на ліжко. Ми повечеряли і повільно пересувалися до нашого місця відпочинку.

• Оце був деньок! – промовила Дашка.
• І не говори! – підтримала її, коли знімала берці. Ноги нестримно гуділи, я лягла на розкладайку і випрямилася.

Даша підійшла до мене і присіла на стілець.

• Слухай, Ян! – дивилася на мене. – Ти помітила, як Артем Вікторович дивився на тебе? Він тобі нікого не нагадує?
• Нагадує! – зберігала інтригу. – А тобі?
• Знаєш, дивлюсь на нього і не можу згадати, де я його бачила. Таке знайоме обличчя!

Я сміялася у подушку, з її задуманого вигляду. Даша раптом поглянула на мене і затулила рот рукою.

• Ян! Це ж твій Артем! Так? Чого смієшся?

Я розреготалася ще сильніше.

• Ти така чарівна, коли задумана.
• Ха -ха! Не смішно. – Вона присіла до мене і почала лоскотати. За мить розкладайка згорнулася і ми впали та розреготалися ще сильніше.