20

АРТЕМ

Мій військовий шлях розпочався з невеличкої брехні, адже для того, щоб стати військовий лікарем мені потрібно було пройти 16 тижнів курсів з тактичної медичної підготовки. В Берліні я не встиг пройти весь курс, адже залишалася ще кілька тижнів, тому вирішив у військкоматі сказати, що пройшов його. Я надіявся, що мене відправлять до кваліфікованого хірурга і я підучусь. Тільки чоловік, який сидів в приймальні попросив надати йому якийсь документ, що підтверджує завершення мого навчання. Що ж, вирішив зателефонувати до професора і попросити, щоб він мені допоміг.

• Ти розумієш, що підставляєш мене, Артеме? – промовив у слухавку.
• Я знаю про всі ризики, але допоможіть. Ви ж знаєте, що я швидко вчуся, тому ніяких проблем не буде.
• Ох, Артеме! Тобі пощастило, що я гарно до тебе ставлюся, а ти тим і користуєшся. Гаразд, зараз щось придумаємо.
• Дякую Вам, професоре!

Я відімкнув телефон і став чекати. Через півгодини прийшло на електронку моє посвідчення, де зазначалося, що весь курс пройдений. Я задоволений підійшов і ми роздрукували його.

• Все гаразд! Тому, зараз вас оформимо у частину.

Нарешті! Я був готовий вже приступати до роботи, але ще потрібно було трохи почекати. Коли всі папери були готові, я поїхав до місця свого призначення. Їхав  на військовій машині, адже у цей час важко було пересуватися на маршрутці або автобусі. Мене доправили до військового госпіталю, де я зустрівся з головним лікарем. Тільки це не була моя мета, я хотів потрапити саме у польовий шпиталь, щоб рятувати наших бійців на першій ланці. Головний лікар ознайомився з моїми документами і вже починав оформлювати мене до відділення.

• Лікарю, я вибачаюся, тільки я б не хотів бути тут, чи можна мене відправити до якогось польового госпіталю?

Він зняв окуляри і здивовано поглянув на мене.

• Звичайно, що можу, тільки воно тобі потрібне? У тебе прекрасний диплом, закордонні курси, залишайся тут.
• Ні! У мене друг на передовій. Мені потрібно бути там, де він.
• Ти знаєш, де він зараз перебуває?
• Так.

Я дійсно знав, де дислокується мій друг зі своїми побратимами, бо за день ми з ним спілкувалися.

• Я обов’язково тебе знайду, чуєш? – говорив йому у слухавку. – Тому, не хвилюйся, якщо що твоє життя у моїх руках!

Ми ще довго сміялися, адже Ярослав і справді вірив, що коли що – я його врятую, як це було завжди.

Пізно вночі, мене і ще кількох хлопців доправили до нашого місця дислокації. Спочатку було все спокійно і нормально. Трохи хотілося спати, але коли ми почули звуки взривів, було зовсім не смішно. Дядько Микола, водій побачив наші злякані очі і посміхнувся.

• Раді вітати, вас хлопці на війні! Тут вам не Америка! Потрібно бути уважним і мати гарний слух, якщо хочете вижити.

Ми заїхали в село  і зупинилися біля будинку. Так я зрозумів, що ми на місці. Нас зустрів головний лікар. Було видно, що він бу втомлений.

• Мене звуть Олександр Іванович, або просто Санич. Хлопці, нічого особливого розповідати не буду. Поки, будете допомагати, а далі – і оперувати.  Роботи у нас завжди дуже багато, тому потрібно бути ще й спритними. Розміщуйтеся і трохи відпочиньте.

Хлопці, що були зі мною були звичайними медиками, тому їх закріплять до хлопців на передовій, а я – мусив залишатися тут. Я ж хірург! І почалася робота.

Спочатку було страшно, коли до нас один за одним доставляли поранених. Цей безкінечний конвеєр з постраждалими, у яких було різне поранення: перша ампутація ноги, руки, різні кульові та мінні поранення і ще багато – багато різного. Інколи мені здавалося, що я сходжу з розуму, але Санич, як добрий батько встигав все контролювати, тож приводим мене до тями і я далі працював. На першій ампутації він був зі мною, і коли ми вийшли на перекур, той запитав мене в лоб.

• Скільки тижнів курсів ти пройшов?

Я мусив йому сказати правду.

• Я так і зрозумів, але ти – молодець. Поки будеш мені асистувати, а далі – сам.
• Гаразд! Я швидко вчусь, тому думаю зі мною проблем не буде.

Не пам’ятаю через скільки часу, я зателефонував до тітки. Вона була дуже рада мене чути і говорила, що іде жити до якоїсь дівчини.

• Знаєш, як самій буває лячно! А Яночка запропонувала, от я і погодилася.
• Яна?
• Так, дівчинка, яка плела сітки для військових. Ти її знаєш?
• Та, ні. Просто, ім’я знайоме.
• Вона така мила дівчина. Потрібно вас з нею познайомити.
• Тітонько, зараз не час для знайомств, так і це ім’я мені більше не подобається. Тому, давайте більше про це не будемо говорити. У Вас все гаразд?
• Так. За мене не хвилюйся, а ти як?
• Теж, добре. Я в польовому госпіталі, тільки говорити де – не буду, не можна. Тому, помаленьку несу свою службу.
• Слухай, Артемчику. Яночка теж пішла на війну, у медбат. Ти не міг би дізнатися куди її відправили, бо вона не телефонувала, а ми всі хвилюємося?
• Тітонько, Ви знаєте скільки є таких частин? Як можна її тут знайти?
• Якщо раптом потрапить до тебе кароока дівчина Яна, то це вона. Перетелефонуєш!
• Гаразд! Будьте здорові!
• Бережи себе, синку!

Я засміявся, бо моя тітка як завжди. Називається, «знайди голку в копиці сіна», так само знайди карооку Яну десь на війні. Я докурив свою цигарку і повернувся в середину. Я ніколи не палив, а тут прийшлося навчитися. Саме цигарки знімали стрес, коли було нелегко. Цікаво, а як там Яна? Чи залишилася в Україні, чи можливо поїхала разом із тим хлопцем? У вільний час заходив в інтернет і дивився на її фото. Те ж саме миле обличчя, чарівна посмішка і глибокі очі. Якесь легке тепло проходило крізь мене, коли я на неї дивився. Я ще досі її кохав, мабуть це почуття залишиться зі мною назавжди.

• Твоя дівчина? – вкотре запитав мене Іван, анастезіолог.
• Колишня. Але, ще й досі не можу забути.
• Сильно кохав?
• Навіть словами не передати на скільки.
• І? Що сталося?
• Тут незрозуміла ситуація.