19

ЯНА

Я ніколи не могла подумати, що у мій дім прийде війна! Що говорити, якби хтось мені раніше про це сказав – просто розсміялася. Яка може бути війна у наш час! Ви що! Тільки тепер – ці слова набули зовсім іншого значення. Виявляється, навіть дуже може. І це я відчула на собі, бо прокинулася зранку від звуків сирен. Спочатку було не зрозуміло, що відбувається. Швидко спустилася до низу і побачила маму з бабусею у сльозах перед телевізором.

• Що сталося? – поглянула на них.
• Війна, Яночко! Війна!
• Що? – не повірила їхнім словам і сама прилипла до телевізора.

Справді, виступав президент і говорив, що на нас напали. Швидко взяла до рук телефон і зателефонувала Даші.

• Ти чула? – одразу ж запитала.
• Так. Ми збираємося виїжджати. А ви як?
• Куди виїжджати? Як, там ж стріляють? Ви не проїдете?
• Не знаю. Тато сказав, що потрібно звідси їхати. Думаю, ми відправимося за кордон, тому …- почала плакати, - якось зустрінемось!

Її слова на стільки мене вразили, що я не могла прийти до тями. Куди їхати? Це ж така небезпека? Але, у Даши є батьки, тому вони за її все вирішили. Що ж робити нам? Мама з бабусею не могли відірватися від телевізора, тож я вирішила сама спакувати «тривожну валізу». Зібрала необхідні речі, ліки, документи, взяла трохи їжі, води і підійшла до них.

• Так, народ! – вони подивилися на мене. – Нам потрібно зібратися і вирішувати, що робити далі. Думаю, варто подумати, де знайти безпечне місце.

Бабуся поглянула на маму і відійшли від телевізора.

• У будинку є підвал, тільки там давно ніхто не бував. Ще твій дідусь будував, на всяк випадок говорив. От цей випадок і стався.
• Це вже щось! – промовила. – Давайте зберемо всі теплі речі, покривала, куртки і все занесемо туди.

Ми всі заметушилися і почали зносити все необхідне. Мама пішла до підвалу і почала наводити там лад. Ми зібрали на горищі старі речі і зробили із них лежаки.

• Думаю на перший час вистачить, а там побачимо! – оглянулася навколо.

Занесла рюкзак і тільки встигла зачинити двері, як почули гучний вибух. Мама заголосила і присіла на наш імітований лежак. Я теж дуже злякалася, але намагалася триматися, бо розуміла якщо  буду панікувати, то не зможу контролювати усю ситуацію. Ми сиділи у підвалі до того часу, поки тривала тривога. Далі потрібно було щось вирішувати. Їжі у нас було не багато, тож вирішила піти до магазину.

• Доню, будь обережною! – просила мама.
• Добре, намагатимуся!

Вийшла з підвалу і швидко пішла до магазину. Проходила повз будинок Даші і побачила, як вони збиралися. Макар помітив мене і підбіг.

• Чого тобі? – дивилася на нього.
•  Ян, ми від’їжджаємо, тому я хочу вибачитися перед тобою. Ну, за те, що уклав парі.
• Це все на твоїй совісті. Я не ображаюся, добре, що я не повелася на тебе, такого придурка.

Ми засміялися. Я хотіла вже йти, але він мене зупинив.

• Це ще не все! – перебирав свої пальці. – Я хотів тобі сказати, що всі ті фото, які я тобі дав - були фальшиві.
• Що? – дивилася на нього і не могла повірити. – Що ти зробив?
• Я дуже хотів виграти, тому попросив Катю зробити фото з Артемом, ну щоб ти побачила їх і кинула його.

Цього я точно не очікувала. У мене почали з’являтися сльози.

• Ти розумієш, що зробив? Я знала, що ти Макаре покидьок, але навіть не могла повірити, що на стільки. Тому, краще вали звідси, щоб я ніколи більше не бачила таких «відморозків» як – ти! Ненавиджу тебе!

Я розвернулася і пішла. Швидко витерла сльози, бо підходила до магазину. Продуктів майже не було, тож вирішила піти далі. По дорозі зустріла Мишка, який кудись поспішав.

• Куди летиш?
• Дашка зараз має їхати, тому хочу їй дещо сказати.
• Не забудь сказати, що ти її кохаєш. Бо вона не знає, що ти до неї відчуваєш.
• Дякую за пораду, Ян! А ти залишаєшся?
• Поки що так! А там – побачимо!

Він побіг далі, а я виконала свою місію і поговорила з Мишком. Думаю, вони ще зустрінуться. У магазині, що був за рогом, також було не багато продуктів, тому купила те, що вирішила потрібне і швидко почимчикувала додому. Мама з бабусею ще перебували у підвалі.

• Виходьте! Поки ще тихо, тому давайте приготуємо щось їсти. Мої зібралися і з острахом вийшли на вулицю. Перебіжками пробралися до будинку і потрапили на кухню. Ми швидко приготували якийсь сніданок і обід, нашвидку його з’їли і знову попрямували до підвалу, бо почалася тривога.

В такому стані минув наш день. Дуже страшно було вночі. Щось відбувалося навколо, було чути звуки вибухів, літаки, які злітали один за одним і постійні тривоги. Бабуся з мамою молилися в той час, а я – шукала в інтернеті хоч якусь інформацію. З новин дізналася, що ми не самі. Багато країн почали допомагати нам. Це дуже сильно надихнуло. Наші люди об’єднувалися, створювали різноманітні хаби з допомогою, плели сітки для хлопців на передову. Я також хотіла бути корисною, адже весь час сидіти у підвалі не хотілося.

Після кількох днів у страху, натрапила на групу, де дівчата збиралися, щоб плести сітки. Я вирішила піти допомогти їм, можливо ще якусь інформацію дізнаюся. Тож, зранку попрямувала за вказаною адресою. Мама з бабусею не хотіли мене відпускати, але я настояла. Вони більше не перечили.

Коли я прийшла до будинку, зібралося лише кілька людей. Ми почекали ще трохи і вирішили починати працювати. Спочатку було трохи важко, але потім наловчишись почала плести трохи швидше. Мені подобалося працювати, бо я знала яка користь від цієї роботи. За кілька днів ми сплели кілька сіток. Потім знову підвезли нові і ми далі працювали. Тут я познайомилася з кількома дівчатами, які були меншими за мене. А ще з старшою жіночкою, яка годувала нас смачними канапками. Плести сітки вона не могла, але щоб хоч якось допомогти вона нас пригощала такими сніданками. Її звали Ірина і вона жила за кілька кварталів звідси. Вона була дуже приємна у спілкуванні і постійно розповідала про свого племінника.

• Яночко, а у тебе є якийсь залицяльник? – запитала мене, коли ми сиділи на перекусі.
• Тітонько Ірино, які кавалери! Війна! – опустила голову.
• А до війни? Чому запитую, бо ти мені дуже подобаєшся і у мене є для тебе дехто.