9

Чи вірите ви у кохання? Я завжди був реалістом і знав, що кохання – це лише міф, який вигадали самі люди, щоб хоч якось пояснити чому їх тягне до протилежної статі. Але чи можна усі такі почуття називати коханням? Я думаю, що ні! Для мене кохання – це немов спалах. Він виникає не завжди, а лише тоді, коли ти дійсно зустрічаєш потрібну тобі людину. Ще жодного разу за мої 30 років такого спалаху не було. Не подумайте, що у мене не було дівчат, звичайно, що були, але такого не було. До цього часу. Коли я зустрів Яну, зі мною почало відбуватися щось неймовірне. Я прагнув цю людину, моя душа поруч з нею – розцвітала і хотілося все зробити заради того, щоб вона посміхалася. У такі моменти, мені здавалося, що неможливого для нас не існує, а в першу чергу – неможливого для мене. Тому, можу сказати, що цей спалах дійсно відбувся саме до неї, до моєї Яни, простої кароокої дівчини з щирою посмішкою.

На протязі цього тижня у мене було багато справ. Потрібно було розібратися з батьковою адвокатською компанією, яку він створив незадовго до смерті. Я не хотів мати нічого спільного з цією бандитською конторою, тому вирішив підписати папери, де зазначався новий власник. Я знав, що ним став друг мого покійного батька і з його вигляду можна сказати, що це була дуже серйозна людина. Не сумніваюся, що він міг позбутися батька, так як мав дуже великі амбіції у цій діяльності. За договором мені нараховувалися відсотки від кожної вдало проведеної справи. Розумів, що ці кошти будуть незаконні, адже  більшість клієнтів цієї фірми були бандити. Тому, ці гроші мені не потрібні. Я вирішив, що вони будуть переводитися на якусь благодійну організацію. Тому, вирішив допомагати онкохворим людям. Знайшов потрібний фонд і ми підписали всі документи. Нехай і моя мама, там на небесах радіє, якщо вони врятують хоча б одне життя на землі.

Ми постійно спілкувалися з Яною. Але, для мене цього було замало. Я хотів бачити її, відчувати і дізнаватися про неї все більше і більше. Тому, під кінець тижня, коли терпець урвався, вирішив зробити їй сюрприз. Я розумів, що у неї екзамен і їй потрібно готуватися, але бажання побачити її перебороло усі сумніви. Тож, завів автомобіль і стрімголов помчав до неї. На вулиці було морозно, вирішив заїхати до кав’ярні і купити для нас глінтвейну. Думаю, їй подобається цей напій. Зателефонувати вирішив, коли буду біля її будинку, так вона точно мені не відмовить. І справді, вона погодилася і вийшла до мене. Як завжди мила посмішка була на її вустах і мій подарунок, у вигляді глінтвейну їй дійсно сподобався. Вона постійно дивилася на небо. Зірок цього вечора було дуже багато і їй подобалося на них дивитися. Тож, в голові одразу ж виникла ідеї – завезти її до обсерваторії. Хоча мій план міг і не спрацювати, але потрібно було спробувати. І все вдалося! Коли приїхали туди, одразу ж зателефонував Ярославу. Він сказав, що все владнає. Так і сталося.

Коли ми опинилися всередині я лише спостерігав за нею. Вона раділа, немов дитина. Ці широко відкриті очі і щаслива посмішка надавали їй такої дитячої щирості і невимушеності, що у неї не можливо було не закохатися.

Я став навпроти неї і вирішив зробити те, чого прагнув найбільше – поцілувати її. Спочатку думав, що вона мене відштовхне, але вона також цього хотіла. Я цілував її пухкі вуста з такою ніжністю, трепетом, щоб не сполохати. Вона ставала моїм адреналіном, маленькою частинкою мого життя.

Не дуже хотілося повертатися додому, але розумів, що і так було за північ, тож зі щемом у серці привіз її додому. Біля будинку знову її поцілував і міцно обійняв. Скоріше б завтра!

Неочікуваний ранковий дзвінок змусив мене занервувати.

• Так! – промовив, хоча і досі був сонним.

До мене телефонував лікар Кох з клініки. Потрібно було терміново приїхати, бо мене записали на курси перекваліфікації. Я ж говорив, що хочу стати військовим лікарем.

• Можна хоча б на кілька днів пізніше приїхати?
• Звичайно, що ні. Після завтра чекаємо тебе у клініці, якщо ти ще не передумав.

Я не міг відмовитися, бо дуже прагнув бути потрібним воїнам на фронті. Та і в нашій країні була потрібна така допомога. Гаразд. Владнаю всі справи тут і приїду.

• Чекатимемо. Всього доброго!

І що мені тепер робити? Як я можу покинути Яну саме на такому етапі наших стосунків? Я не хотів жертвувати нами, але у мене іншого вибору не було. Я скажу їй про це сьогодні і думаю, вона повинна мене зрозуміти. Дуже на це сподіваюсь!

ЯНА

Навколо будинку горіли ліхтарі і можна було роздивитися всю територію, яка була біля дороги. Саме приміщення знаходилося по обидва боки саду. А до самого будинку вела алейка поміж дерев, утворюючи коридор. Зараз тут було напрочуд гарно, адже всі дерева були покриті снігом. Такий собі казковий сад. Мені було трохи лячно. Артем тримав мене за руку і цим я відчувала його підтримку. Підійшли до дверей і він відімкнув їх.

• Проходь, - пропустив мене вперед. Я обернулася і поглянула на нього. – Не хвилюйся, тітки немає. Тож, будинок повністю у нашому розпорядженні.

Я насторожилася ще більше. Він забрав у мене пальто і я повільно зайшла в середину. Величезна вітальня зустріла нас теплом і затишком. Цю домашню атмосферу створював камін, який стояв по ліву сторону кімнати. На ньому було багато різноманітних фотографій і в самому центрі стояло фото його мами. Проте, батька ніде не було.

• Я запалю камін, а ти проходь і розміщуйся на дивані, - запропонував Артем, - можеш увімкнути собі телевізор, не сумуй!