7

• Ти що тут робиш? – пошепки промовила, коли побачила на своєму ліжку Макара.

Він потягнувся, витягнувши руки назад і посміхнувся. Хлопець лежав у чорній футболці, яка гарно облягала його підтягнуте тіло та спортивних штанях.

• Вибач, що в такому вигляді, - перевів свій погляд, - було трішки жарко, тому вирішив зняти зайвий одяг, ти ж не проти?

Я була дуже сердита.

• Як ти сюди потрапив? – схрестила руки на грудях, - хто тебе впустив?

Він встав з ліжка і підійшов до мене. Руки опинилися на моїй талії.

• Не сердься, - поправив моє пасмо волосся, - я ж тобі говорив, що буду тебе добиватися будь -якими способами.

Я відкинула його руки від себе і підійшла до вікна. Помітила, що кватирка була не зачинена.

• Ти, що вліз через вікно? – не могла повірити своїм очам.

Макар підійшов до мене і став позаду. Його тепле дихання я відчула біля свого вуха.

• Не хвилюйся, мала, - продовжував свої маніпуляції, - я акуратно. Нічого не пошкоджено, добре, що гілки дерева сягають твого вікна, а так би, незнаю, що б робив.

Він повернув мене обличчям до себе. Його рука одразу ж потягнулася до мого обличчя.

• Мила моя, люба дівчинко, - промовив тихо, - не відштовхуй мене, будь ласка. Ти мені потрібна…

Я не хотіла більше це слухати і зупинила його руку.

• Макаре, - уважно подивилася на нього. – Більше ніколи не роби так. А ще більше, я не хочу, щоб ти без дозволу заходив до моєї кімнати.

Він дивився на мене і посміхався. Потім підійшов до крісла і взяв свою куртку.

• Не розумію, - повернувся до мене, - що в мені не так? Я гарний, розумний, що тобі ще потрібно? Я заради тебе готовий на все. А цей…мажор, від якого ти прийшла, пограється з тобою і покине. Як ти цього не розумієш?
• Макаре, досить! – зупинила його монолог. – Поки ніхто не прокинувся, будь ласка покинь мій будинок.

Він підійшов до вікна, але я його зупинила.

• Тільки не у вікно, там слизько, - взяла його за руку. – Ходімо, проведу тебе через двері. Тільки тихо.

По обличчю зрозуміла, що такий план йому сподобався.

Ми тихо вийшли з кімнати і спускалися по сходинках. Тільки опинилися внизу, як Макар зачепився за коврик і голосно впав на підлогу. Одразу ж на шум вийшла мама. Вона сонного поглядала на нас, кутаючи себе у халат.

• Доню, не зрозуміла, - показала на Макара.
• Мамо, я потім все поясню.

Я міцно схопила його за руку і потягнула до дверей.

• Доброї ночі, Ольго Іванівно! – крикнув він.

На порозі я відпустила його руку і голосно закрила двері. Макар ще хотів щось сказати, але не встиг. Мама чекала мене у вітальні.

• Це що було? Ти бачила котра година? – показала на годинник. – У тебе ж через кілька годин екзамен. Як ти збираєшся його здати?
• Я бачила котра година, мамо, - прямувала до сходів, - мені вистачить і цього часу, щоб виспатися і гарно скласти той «довбаний» екзамен. Завтра поговоримо.

Нічого не хотіла більше говорити і пояснювати - все це зроблю завтра. Зайшла до своєї кімнати, переодягнулася і лягла спати. Все решта – потім.

Годинник нестримно кричав на всю кімнату. Здавалося б тільки заснула, а вже час вставати. Якби не іспит, то сьогодні б точно не пішла б до універу. Протерла руками очі і мерщій до ванної кімнати. Душ, одягнутися, снідати не було часу, тож за кілька хвилин стояла внизу з конспектами. Мама виглянула з кухні.

• Снідати будеш? – лише запитала. Я відчувала, що вона дуже на мене сердита. Вирішимо це питання, коли прийду додому.
• Дякую, але ні. Поспішаю.

Я одягнула пально, закуталася у теплий шарф і побігла. Таксі чекало біля дороги, бо іти пішки не було часу. Тож, приїхавши до універу бігом пішла до аудиторії. Розпочався мій екзамен. Всі знають цю процедуру здачі екзаменів: ті, хто гарно працював напротязі семестру, отримають екзамен «автоматом», а хто ж ні – повинні опрацювати всі питання, які викладач надав заздалегідь. Я надіялася, та що казати, навіть молилася, що у мене вистачить оцінок, що б не складати його. І коли, викладач назвав моє прізвище, мене неначе підкинуло від удару струму.

• Яна присутня? – почула голос Павла Петровича.
• Так, - одразу ж встала з місця.
• – Молодець. Гарно працювала на протязі семестру, тільки …- він замовк і поглянув у журнал.

Серце завмерло. Невже щось не виходить?

• На наступний семестр, надіюсь оцінки будуть такими ж, - поглянув на мене і посміхнувся. - Оцінка «5», поставлю її у залікову книжку після екзамену.
• Дякую, Павло Петрович. Тільки більше так не робіть, бо у мене серце не з заліза, може і не витримати.