3

Дуже добре, що сьогодні субота. Зі всіх днів тижня обожнювала саме цей день, тому що, перше – можна досхочу виспатися, друге – допомогти вдома, третє – після суботи був ще один вихідний день – неділя.

Мій міцний сон перебив дзвінок телефону.

• Алло, - сонно протягнула.
• Добрий ранок, - почула у слухавці важкий голос Дарини. – Голова не болить?

Я перевернулася на спину і розплющила очі.

• Ще не знаю, бо ти мене розбудила, - продовжила, - а ти як?
• Важко, - протягнула подруга, - ніби по голові хтось катком проїхався.

У двері постукали.

• Перетелефоную пізніше, бо хтось прийшов, - сказала подрузі і вимкнула телефон.
• Заходьте, - гукнула.

Хто б це ще міг бути, якщо не бабуся.

• З добрим ранечком, - посміхнулася і ввійшла у кімнату. Легенько вмостилася на ліжко і мовчки чекає.
• Доброго ранку, бабусю – привіталася і поглянула на неї. Вирішила спробувати підвестися, але моя голова вирішила інакше. Різкий біль одразу огорнув мене і я скривилася.
• Олю, заходь! - гукнула бабуся.

В цей момент заходить мама з аспірином в руках і водою.

• Ми відчували, що твій вечір буде «вдалим»,  тому ось, - протягнула мама склянку з водою і таблетку.
• Дякую, мамо.
• Іди, Олю – сказала бабуся до мами, - я трохи побуду з онукою, можливо їй ще щось знадобиться.

Свою бабусю – шпигунку, я одразу ж розкусила. Вона чекала подробиць минулого вечора. Мама вийшла, а бабуся підсунулася ще ближче і чекає. Я випила таблетку і поставила склянку.

• І? – посміхнулася бабуся.
• Що і? – відповіла їй.
• Я ще буду довго чекати, чи ти нарешті мені розповіси як пройшов вечір, бо за моїми здогадками – провал.

Голову трохи відпустило і я підтягла подушку вгору і присіла.

• Ти вгадала, - поглянула на неї, - хлопці виявилися не принцами з наших мрій і втекли від нас.
• Як втекли? – примружилася бабця. – Справді, взяли і втекли?

Я кивнула головою.

• Можливо, ви їм щось сказали і вони образилися? – намагалася знайти виправданням для них бабуся. – Знаючи тебе, ти знову щось ляпнула як завжди.

Я посміхнулася.

• Вгадала! - обурилася старенька. – Яно, ти так ніколи не знайдеш собі чоловіка. І що, будеш жити сама?
• Бабусенько, - обійняла її, - краще вже залишитися самій, ніж з такими кавалерами.

Я коротко розповіла їй про побачення і тоді вона заспокоїлася.

• Значить, правильно зробили, - підтримала нас бабця, - таких кавалерів потрібно було одразу ж  відшити. Ви ще гарно з ними поговорили. Якби я була на твоєму місці, зробила б зовсім по – іншому.

Ми почали сміятися, бо те, що вона говорила в реальності виглядало б ще смішніше.

• Ти ще поспи дитинко, а я піду вниз, - почала купошитися бабця, - там мій серіал має розпочатися. І вище ніс, я вірю, що така красуня як ти неодмінно буде щаслива.

Бабуся вийшла з моєї кімнати і я знову поринула у солодкий сон. Прокинулася лише після обіду, бо шлунок почав нагадувати, що час підкріпитися.

Одягнувшись, вирішила прибрати в кімнаті. Коли складала речі до шафи, помітила папірець, який лежав на підлозі. Але, мене покликала мама і я спустилася вниз. Смачно пообідавши, зателефонувала до Дарини. Дівчині було ще погано, хоча мене давно вже відпустило, тож вирішила піти до неї.

Зима сьогодні по – справжньому розійшлася. Лапатий сніг сипався з небес, немов намагався все покрити шаром білого полотна. Я поглянула на небо і помітила безліч сніжинок, які швидко спускалися на землю. За секунду, моє обличчя стало мокрим. Але це мене не засмутило, бо ще з дитинства любила сніг.

Через кілька хвилин, я стояла біля будинку Дарини. Постукавши, мені двері відчинила подруга.

• Привіт ще раз, - промовила і ввійшовши всередину струсила з себе сніг.

По вигляду подруги зрозуміла, що їй дійсно погано.

• Проходь на кухню, - сказала подруга і взяла у мене пальто. – Батьків немає вдома, поїхали за продуктами, вдома тільки я і..
• Я, - побачила за столом Макара, коли зайшла на кухню.

Хлопець одразу ж підвівся і підійшов до мене.

• Вау, - обійняв, - ти стала ще гарнішою, ніж була.

Тільки цього бракувало. Макар – старший брат Дарини. Після закінчення університету, він одразу ж поїхав на стажування до Польщі. Тому, бував вдома дуже рідко. Останній раз я його бачила два роки тому і це тільки так, проїздом. В дитинстві, я була таємно закохана у нього. Але і в старших класах, ця закоханість нікуди не зникала. Він був красенем. Брюнет з блакитними очима, білосніжною посмішкою. Його високий зріст, дозволяв підняти мене на вагому висоту. І це він саме зараз і зробив. Від несподіванки, я закричала. А він ще сильніше притис до себе і коли опускав на землю,  на хвилину затримав навпроти своїх очей.

• Дуже гарна! – ще раз промовив і уважно подивився мені в очі.