2

Коли ми дісталися додому, вже було темно. Адже взимку темніє дуже рано. Телефон був червоний від дзвінків, бо Дарина намагалася до мене додзвонитися. А в маршрутці не дуже хотілося говорити, бо було повно людей. Тільки вийшла і одразу набрала номер подруги.

• Ти куди зникла, мала? – сердито пробурмотіла Дарина. – Тільки не говори, що вже передумала іти зі мною?
• Вибач, просто були з мамою на кладовищі, тому ну ніяк не могла зателефонувати, - почала заспокоювати подругу.
• Ох, подруго, я ж забула про дядька Андрія, - почала вибачатися.
• Нічого! – промовила, - ми якраз під’їхали додому, зараз швиденько візьму свої речі і одразу ж піду до тебе.
• Ок, - защебетала Даринка, - буду чекати.

Ми зайшли до будинку і я одразу ж попрямувала до своєї кімнати. І тут виникла одна проблема, яка турбує всіх дівчат. Думаю, ви здогадалися: «Що одягнути?!» Ніби і мала багато речей, але одягнути не було що. За дверима почула шурхіт.

• Бабусю, - крикнула на весь голос, - заходь.
• Вибач, що турбую, - відчинила двері бабуся, - просто хотіла подивитися, що ти одягнеш.

Я закотила очі, бо цей контроль з її боку починав мене дратувати. Якби це була б ще мама, а так… бабця. Що вона розуміє в теперішній моді? Але, згорнувши всі нерви в кулак, почала слухати поради бабусі.

• Не знаю, що й одягнути, - присіла на ліжко, - ніби і речей достатньо, але одягнути немає що.

Бабця підійшла до моєї шафи і почала перебирати сукні. Прогорнувши кілька вішаків з речами, дістає темно – синю сукню.

• Думаю, це саме те, що на тебе буде якраз, - посміхнулася бабуся.
• Я і забула про неї, - взяла сукню до рук.
• Ану, одягни і побачимо, чи насправді це саме те, що нам потрібно, - промовила бабця.

Я швиденько роздягнулася і одягнула сукню. Вона щільно облягла мою талію і я в ній виглядала просто шикарно. Це була звичайна шовкова сукня з невеличким вирізом на спині. Спереду вона була закрита, лише цей виріз надавав їй якоїсь загадковості і розкоші. Її мені купила мама ще восени, але я її одягала лише один раз, коли була конференція у нашому університеті. Вона не була короткою, по довжині сягала мені до колін.

• Так, саме це нам і потрібно! – широко посміхнулася бабуся. – Не забудь одягнути свої чобітки на підборах.

Я хотіла заперечити, але один лише погляд на бабусю зупинив мене.

• А ще, гарно нафарбуйся, - продовжувала вона, - волосся можеш злегка підкрутити і все.
• Добре, ба. Ти у мене неначе візажист, перукар, костюмер в одній особі.
• Послухай стареньку, - обійняла мене бабця, - і ми нарешті побачимо в цьому будинку чоловіка.
• Ба, - прошепотіла я, - ти знову за своє.
• Тоді, хто окрім мене тобі допоможе. Все, вперед і не забудь зробити  так, як я сказала.

Вона вийшла у коридор, а я все спакувала до сумки і мерщій попрямувала до Дарини. Подруга жила через кілька будинків від нас, тому я швидко дісталася до неї.

• Вибач,  - ще при вході до будинку промовила, - ти ж сама знаєш, що я повинна була підтримати маму.
• Не хвилюйся, я все розумію, - провела мене до своєї кімнати Дарина.
• Знаю, що ми домовлялися зустрітися у нашому місці, але я ще не зібралася, тому швиденько доведу себе до ладу у тебе.
• Це ще на краще, - заспокоїла мене подруга, - я ще і сама не зібрана. Тому, давай пришвидшимося і вперед до кохання.

Ми засміялися і почали збиратися. Дарина вирішила одягнути коротеньку чорну сукню. Фігура їй дозволяла це зробити, бо була просто ідеальна, так і свої довгі ноги не потрібно приховувати. Я була на кілька сантиметрів нижчою від неї, але це нічого. Ми швиденько одягнулися і нафарбувалися. Дарина випрямила своє довге світле волосся, а я ж навпаки своє трохи підкрутила (короче, зробила все так, як просила бабця) і ми щасливі, і красиві попрямували на побачення. Таксі чекало нас біля будинку, адже побачення було на іншому кінці міста.

Коли сіли в машину, легкий холодок від хвилювання огорнув мене.

• Як ти? – запитала подругу. – Не хвилюєшся, бо мені трішки не по – собі, хоча побачення ж у тебе?
• Є легке хвилювання, але нічого. Тримаюся. Надіюсь, що кавалер буде справді красивим.

У Дарини завібрував телефон.

• Ось і він, - показала мені екран.
• Так, - промовила подруга, - через кілька хвилин будемо на місці. До зустрічі.

Дарина посміхнулася і вимкнула телефон.

• Все добре? – перепитала я.
• Так, вони вже чекають нас біля клубу.
• Це добре, не дуже хотілося б шукати їх у натовпі.

Нічний клуб «Чорна карта» відкрився нещодавно. Вся молодь міста одразу ж вподобала це місце, бо такого сучасного і крутого закладу в нас не було. Я не дуже люблю такі місця, але зраділа, коли дізналася що її побачення відбудеться саме там. Хотілося побачити, який ж він всередині.

Таксі зупинилося біля сходинок і ми вийшли. На вулиці лунала гучна музика і біля самого приміщення було людно. Дарина схопила мене за руку і кивнула головою в бік дверей, біля яких я побачила двох хлопців.

• Це він? – запитала у Дарини.
• Ніби, так, трохи погано видно, - на вулиці було вже доволі темно, а світло від ліхтарів не давало змогу добре все роздивитися.