10.

Він зовсім не змінився за той час, що ми не бачилися. Все ті ж насмішкуваті сірі очі, незмінний сірий жилет, хіба що трохи темнішого відтінку, та втомлений голос.

- Ну ти, Ясочко, даєш… - сказав він, роблячи затяжку. – Могла б просто спитати.

- Я намагався її відмовити, - вставив Бешкетник, на чиїй кухні ми втрьох, власне, і сиділи.

Заради цієї зустрічі він навіть розібрав її трохи. Ну, трішечки…

- Погано намагався, - покачав головою Пересмішник. – Якщо вже дістала прилад, то вперед, вмикай. Я навіть сперечатися не буду.

З однієї сторони мене тішило, що він погодився. А з іншої – надто вже скептичний мав настрій…

Я не знала, як саме треба дивитись на об’єкт перевірки, але припустила, що зблизька. Обійшла стіл, наблизилася до Пересмішника… Від його близькості, від його запаху серце забилося частіше.

Я поспішила дістати індикатор - кришка відкинулася з тихим клацанням… і навела лінзу на свого коханого. Ніяких кольорових плям, про які попереджав продавець, я не побачила. Єдине, що… Не знаю, чи це щось означало, але, дивлячись крізь прилад, місцями навколо Пересмішника можна було побачити щось типу прозорого сірого диму.

Я покрутила коліщатко збоку, наближуючи зображення, але нічого принципово не змінилося.

- І як? – скептично поцікавився він.

Я опустила індикатор.

- Магічного впливу немає, - озвучила я, намагаючись не видати голосом своє розчарування, і поспішила повернутися на місце в іншому кінці столу.

Чесно кажучи, в цей момент мені здалося, що серце впало на підлогу і розбилося на друзки.

Пересмішник не зреагував. Нічого іншого він і не сподівався почути.

- Ми з Лялечкою разом вже роки три… Жоден магічний вплив не тримається так довго без систематичного поновлення.

- Але ти дивився їй в очі… - спробувала виправдатись я.

- Знаєш, хто може дивитись Ляльці в очі і не постраждати від її здібності? – продовжив тим часом Пересмішник. – Той, хто вже кохає її.

Подолавши власну несміливість, я подивилася на нього. В грудях аж боліло.

- Вибач, що з тобою так вийшло, - продовжив мій коханий. – Це я винен. Ти трохи нагадала мені мене… Молодого, на самому початку. Теж пішов в генератори, бо хотів легких мей. І ще не знав, яке це болото, - він кинув недопалок в брудну попільничку.

- Не цінуєш ти свою роботу… - вставив Бешкетник, що пив каву зліва від мене, закинувши ноги на стіл.

- Я її ненавиджу, - просто відповів Пересмішник. – Зрозумієш, коли твоя кохана дівчина змушена буде два рази на тиждень лягати під інших чоловіків. Навіть тоді, коли у вас спільні сеанси. Особливо тоді, коли у вас спільні сеанси.

Ник мовчав, дивлячись на друга якимось дивним поглядом.

А мені десь в глибині душі все ж не давали спокою ці незрозумілі сірі плями…

Тоді я потягнула на себе руку Бешкетника і подивилася на неї крізь індикатор.

- Гей, що таке?! – підскочив той, бо мої дії виявилися для нього несподіванкою.

- Вибач, просто перевіряю, - пояснила я.

Навколо руки мого друга теж де не де проглядав сірий серпанок. Тільки його було трохи більше.

- Що там? – поцікавився він.

- Нічого такого, - відповіла я, втім, без зайвої впевненості.

Розмова, тим часом, продовжилась.

- Чому ви просто не підете з генераторів?

- Бо ми не можемо піти вдвох, - Пересмішник гірко посміхнувся. – За всіма колишніми генераторами продовжують нагляд, щоб вони не виявилися парою. Ніхто нікого так просто не відпускає. А якщо нас викриють… Ми надто довго були разом, Бешкетнику, - він зітхнув. – Це вже не порушення. Це розкрадання державної власності - смертна кара.

В кухні запанувала якась важка тиша. Я внутрішньо все ще неохоче прощалася зі своєю останньою надією… І щоб не думати про це і не дивитись на Пересмішника, не бажаючи соромити себе черговий раз сльозами, крутила в руках індикатор.

Трохи поміркувала і подивилася крізь скло на власну долоню.

Все так само. Жодних кольорових плям, тільки незрозумілий «сірий дим», що місцями застиг в повітрі біля моєї шкіри. Що це має означати?

- Що ж вам робити? – знову порушив тишу Бешкетник.

- Продовжувати, скільки зможемо, - відповів Пересмішник крізь зуби. – Ховатися. Грати свої ролі.

Я сховала індикатор, який виявився марною надією.

Але це вже не важливо. Нічого не важливо – Пересмішник любить Лялечку. Це правда. Це остаточно. Я маю змиритися. Відірвати і поховати цей шматок свого серця, бо від нього всім тільки гірше.

- Вибач за все це… - сказала я вголос, не дивлячись на того, про кого останнім часом були всі мої думки. – Я хотіла, як краще.

- Це дурниця. Тільки більше не ризикуй своїм життям заради чогось примарного, добре? Бо я сумуватиму, якщо з тобою щось станеться, Ясочко, - він щиро посміхнувся мені.