Глава 10

Оксана.

На роботі все падало з рук. Я не могла зосередитися на справах. Відчуття тривоги та якогось поганого передчуття мене не покидало.

Я дала указівки Вікторії та викликавши таксі поїхала до Наталки. Мені просто потрібно було з кимось поговорити.

Подруга була вдома.

– Привіт, дорогенька, – обійняла вона мене. – Не очікувала тебе побачити. Щось трапилося?

– Привіт, Наталко, – я лише важко видохнула. – Мені потрібно поговорити.

– Проходь на кухню. Микитка зараз спить. Я заварю нам чаю.

 – Вибач, що я так увірвалася. Мені неспокійно на душі. Не можу зрозуміти, що діється…

Наталка сіла навпроти та уважно на мене дивилася.

– Ксю, може, ти себе накручуєш?

– Не знаю. Я забула купити корм Марсіку…

– Буває, таке трапляється, – спробувала заспокоїти мене подруга.

– Зі мною це вперше…

– Вітаю, міс Перфекціоніст. Але за це дійсно не варто так перейматися. Тим більше Марс невибагливий кіт…

– А ще він сьогодні дзвонив. І він був засмучений…

– Олександр твій?

– Так. – Я обійняла руками гарячу чашку, ледь стримуючи сльози.

– Та годі тобі, нащо ти так себе доводиш? Хочеш бути з ним – то скажи йому про це. І байдуже хто й що подумає чи скаже. Ми у двадцять першому столітті, жінки мають право на слово та почуття. Олександр точно зрозуміє…

– Ні… Не зараз.

– Ну ось знову вона за своє. Ну, сиди, страждай. Чекай бозна-чого. Кому ти тим гірше зробиш?

– Собі, – зітхнула я.

– Телефонуй! – рішуче сказала вона.

– Зараз?

– Так. Давай.

– І що я йому скажу?

– Оксано! Ти доросла жінка, тобі 32 роки, маєш власну фірму, і просиш пораду як поводити себе з чоловіками? – подруга округлила очі.

– Ну так. Я просто не знаю як себе з ними поводити.

– Ну, знаєш, я теж в цьому не профі. Телефонуй. Серце підкаже, що робити та казати.

Я лише зітхнула. Взяла до рук смартфон, обрала потрібний контакт та рішуче натиснула кнопку виклику. Але після короткого гудка почула голос робота: «Телефон абонента вимкнений, або тимчасово недоступний. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

– Вимкнений… – лише сказала я.

– Не смій розкисати, чуєш? Що ж мені з тобою робити? Хочеш Іллі зателефоную? Він вчора натякав, що не проти ще раз з тобою зустрітися. Сходить куди-небудь, повечеряйте. Тобі потрібно розважатися.

– Роби, що хочеш, – лише відповіла я.

Зайшла у вайбер, помилувалася усміхненою аватаркою Олександра та помітила, що він в мережі в останнє був лише вранці.

«В нього щось сталося». Я відчувала це. Але де його шукати та як допомогти – не знала.

Чи може я дійсно себе накрутила? Наталка права. Треба відволіктися. Я сьогодні геть втратила контроль над своїми емоціями.

 Ілля приїхав години через дві, близько шостої вечора. За цей час я майже заспокоїлася. Ми з Микиткою послухали казки, що розповідав Миш, зібрали залізницю та пускали по коліях поїзд, що миготів кольоровими вогниками.

– Швидка психологічна допомога прибула, – з коридору пролунав веселий голос Іллі.

– Привіт! – вийшла в коридор, посміхаючись.

– Вітаю, Оксанко, – хлопець обійняв мене. – Вражений, що моя допомога згодилася тобі так швидко.

– Це все Наталка. Сказала, що в моєму стані лише твоя компанія мене розрадить.

– А зі мною тобі хіба погано? – Микитка підбіг та схопив мене за руку.

– Мій маленький, – підхопила я малого на руки, – звісно, ні. Ти вже мені допоміг. Я прийшла сумна-сумна. А з тобою ми дуже гарно пограли. І настрій покращився.

– Чесно? – насупив він брівки.

– Чесно, – поцілувала його в щічки. – Я дуже тебе люблю.

– Тоді добре. Пусти. Там поїзд знову зупинився.

– Біжи, грайся.

– То до тебе треба в чергу записуватися, – реготнув Ілля. – Диви який захисник!

– Микита такий, так, – погодилася я. – Зачекай трохи, я швидко зберуся.

Наталка лише посміхалася, спостерігаючи за нами.

– Ілля, віддаю свою подругу в твої надійні руки.

– Не хвилюйся, я майстер лікувати души. Все буде добре.

– Сподіваюся.

– Ходімо? – Ілля посміхнувся та простягнув мені руку.

– Так, – я вложила в неї свою долоньку.

Ілля привіз мене на набережну Дніпра. Вона сяяла вогнями, неспішно прогулювалися мешканці столиці, лунала музика. Доволі прохолодна осіння погода не заважала насолоджуватися атмосферою вечірнього міста.