Глава 8

Потягнулися робочі будні, я з головою занурилася у робочі проєкти. Ще й погода зіпсувалася – вітра, дощі. Якби не щоденне листування з Олександром, то, напевно, чергового осіннього загострення у вигляді поганого настрою, було б не уникнути.

Він кожного дня писав мені «Доброго ранку. Як справи?», питав щось по роботі над подальшим просуванням сторінки їх служби доставки, а ввечері неодмінно надсилав коротке «На добраніч». Або присилав кумедні наліпки з котиком у вайбер.

Ми зрідка обговорювали щось особисте. Ні він, ні я не поспішали відкривати душу, проте ми ділилися враженнями від переглянутих фільмів чи прочитаних книг. Лише іноді Олександр хвалився новими досягненнями Рити у школі чи у танцювальному гуртку.

Сьогодні знову зателефонувала Наталка.

– Привіт, подружко. Як ти?

– Привіт. В нормі. Сама як?

– Та нічого начебто. Садочок знову на карантині, на дистанційне навчання перевели.

– Я чула про це, – відповіла я. – Може то й добре, по місту знову багато людей хворіє… У мене частина працівників теж працюють віддалено.

– Так, зараз треба берегти своє здоров’я. Ти пам’ятаєш, я тобі про Іллю казала?

– Про день народження? – уточнила я.

– Ну так. Приходь до нас у середу ввечері. Я приготую щось смачненьке. Поспілкуємося. Ми збираємося невеличким колом родичів та близьких друзів.

– Добре, прийду, – посміхнулася я.

– До речі, як там твій батько-одинак? Ви спілкуєтеся?

– Лише у месенджері та здебільшого по роботі, – зізналася я.

– Зрозуміла, ну може воно й добре. Тож, чекаємо на тебе. І не переймайся подарунком. А то я тебе знаю. Ілля невибагливий.

– Без подарунка незручно, – заперечила я. – Я щось вигадую, але обіцяю, без зайвого пафосу.

– Ось й добре. В середу, четвертого листопада, о дев’ятнадцятій.

– Домовилися.

Я відключилася. Точно. Ілля. Геть про нього забула! Наталка розповідала про брата свого чоловіка. До того ж він допоміг мені пробити колишнього по базі СБУ. Варто йому віддячити.

До дня народження залишалось всього кілька днів. А я мала сьогодні вільний час, тому вирішила піти з роботи пообідді та підшукати щось цікаве.

У торгівельному центрі людей повно, втім, не всі магазини працюють, проте я змогла все ж таки знайти те, що, на мій погляд, могло б потішити будь-якого чоловіка. Вертоліт на радіоуправлінні манив до себе погляди у вітрині дитячого універмагу. Це точно те, що треба!

Я впевнено пройшла всередину. Перш ніж придбати цей вертоліт, вирішила пройтись та роздивитися дитячі іграшки. Адже треба було й для похресника щось підібрати. Микитці лише чотири роки, але він дуже кмітливий хлопчик. Я обрала для нього великого миша в окулярах, що тримав у руках книжку та читав казки. Гадаю, що він оцінить таку розумну іграшку. До того ж казки наш хлопчик дуже любив слухати.

Попросивши консультанта поки що запакувати миша та вертоліт у подарунковий папір, пройшла у відділ для дівчат. Мене зацікавив конструктор Лего, з якого можна було побудувати невеличкий будиночок, влаштувати барбекю та покататися на поні. Таке собі ранчо. Рита точно зрадіє.

Задоволена покупками я повернулася додому. Пакунки поки сховала. Я мала одне припущення як передати подарунок Риті, але вирішила почекати кілька днів.

***

В середу я поїхала до Наталки одразу після роботи. День видався насиченим та трохи нервовим. Ми не встигали з одним з проєктів, результати рекламної кампанії з просування готельного комплексу виявилися дещо нижчим, ніж ми прогнозували, та ще й в типографії затримали друк партії рекламних буклетів через несправність однієї з машин. Звісно, це засмучувало та дратувало. Я не любила, коли щось йшло не так, як планувалося.

Шкода, що не встигну вже заїхати додому, щоб передягтися, тож, доведеться їхати на свято у джинсах та блузці м’ятного кольору. Раділа хоча б тому, що зранку захопила з собою подарунки та вони чекали свого часу в автівці. Я підвела губи червоною помадою, підправили макіяж та підморгнула собі у дзеркальце заднього виду. Наталка казала, що будуть всі свої. Тож, все добре.

Я вийшла з машини, прихопивши сумочку, пакунки та різнокольорові повітряні кульки, які купила дорогою до дому Наталку, й рішуче зайшла в під’їзд.

Двері мені відрив незнайомий чоловік. Високий, майже на голову вищий за мене, худорлявий, з білявим волоссям та темно-синіми очима. Він дружелюбно посміхався.

– Вітаю! – проговорив він.

– Добрий вечір! – посміхнулася я.

– Проходьте, будь ласка. Я – Ілля, – представився він.

– Дуже приємно, – відповіла, пройшовши в середину. – Мене звати Оксана. То ви у нас іменник?

– Типу того, – кивнув чоловік.

– Тоді це вам! З Днем народження! – я передала йому великий синій пакунок та кульки.

– Дякую. – Він перемістив пакунок на пуфик, а кульки примостив на підлозі. – Дозвольте вам допомогти, – запропонував Ілля, підхопивши моє пальто.