Глава 7

За робочими справами та хвилюваннями я не помітила, як наступила неділя. Марсік лизав моє обличчя своїм шершавим язичком. У вікно зазирнуло сонечко – день обіцяв бути сонячним та теплим.

Я швидко поснідала. Зварила собі каву та зробила омлет. Десь пів години крутилася перед дзеркалом, наводячи красу – ніяк не могла визначитися з макіяжем. У підсумку лише трохи підвела очі та ніжно-рожевою помадою накрасила губи, підправила локони за допомогою фену-щітки.

Оскільки прогулянка мала бути в парку, то й одяг підібрала саме такий – зручний та теплий: джинси, білий светр, кросівки та осіння куртка, поверх якої яскравий помаранчевий шарфик.

Від думки, що сьогодні знову зустрінуся з Олександром, моє серце галопом мчало вперед, вистрибуючи з грудей. Ми з ним не спілкувалися з минулих вихідних. Я лише переглядала статистику по рекламній кампанії служби доставки, та була цілком задоволена результатами роботи моєї команди.

В парк я прийшла навіть раніше запланованого часу. Наталка вже була на місці, її помічники готувалися до виступу. Людей вже зібралося чимало.

– Наталко, привіт! – підійшла до неї.

– Оксано, вітаю! – зраділа вона та обійняла. – Рада бачити. Дякую, що прийшла. Скоро починаємо.

– Допомога потрібна?

– Та ні, ми впораємося, відпочивай. До речі, на ярмарку багато смаколиків, – підморгнула вона.

– Обов’язково щось куплю, – пообіцяла я. – Треба ж себе любиму побалувати.

Тим часом на сцені вже почалася дія. Вийшли ведучі та почали закликати дітей та батьків підходити ближче.

– Пані Оксано, доброго дня! Не очікував вас тут побачити, – до мене підійшов Олександр з донькою.

– Вітаю, пане Олександр. Привіт, Рито, – поздоровалася я.

– Привіт, – відповіла дівчинка. Вона міцна стискала татову руку. – А я вас згадала. Ви мені шоколадку подарували на зупинці.

– Так, це була я, – посміхнулася.

– Тато мені казав про вас. І що це ви подарували потім квиток на атракціони. Чому ви це робити? – її брівки супилися.

– Я просто допомагаю діткам, – розгубилася, не знаючи як реагувати. Діти іноді дуже проникливі. Я геть не знала як себе з ними поводити.

– Рито, я ж тобі пояснював, що пані Оксана мій партнер по роботі, а ще волонтер.

– Пішли краще кататися на каруселі, – потягнула вона в бік атракціонів батька.

– Авжеж, крихітко, ходімо.

– Вибачте, пані Оксано, – винувато сказав Олександр.

– Вам нема за що просити вибачення. Все добре, – я посміхнулася.

Вони пішли. А я довго дивилася їм вслід. На душі було неспокійно. З одного боку я так зраділа побачивши його, хотіла познайомитися ближче з донькою, але не судилося.

– Це був він, так? – підскочила Наталка.

– Так, – сумно відповіла я.

– А що з настроєм?

– Все добре, не переймайся, – відмахнулася я.

– А він нічого такий. Симпатичний.

– Так, – погодилася я. – Але я геть не розумію як поводитися з ним. І особливо з дитиною…

– Ти головне в собі розберися, а далі – серце підкаже. Ну і в тебе є я. Я все життя з особливими дітьми. Вони потребують трохи більше часу для звикання, але вони як ніхто вміють радіти простим речам.

І парку вже гриміла музика, діти танцювали на сцені, клоун проводив якісь конкурси. До мене підійшов парубок із повітряними кульками.

– Дівчино, кульку не бажаєте?

– А давайте, – раптом вирішила я, обираючи сріблясту кульку.

– Вона ще й світиться у темряві, – додав продавець, витягуючи її зі зв’язки.

Я віддала гроші та пішла по доріжці. Раптом закортіло подивитися на місто з висоти. Я придбала квиток на Колесо Огляду.

Перед атракціоном вишукалася черга.

– Тату, я теж хочу кульку! – почула десь за спиною дитячий голос.

– Рито, зараз прокотимося й купимо.

– Хочу зараз!

– Доню, не капризуй. Бачиш, тут ніде її купити.

Я обернулася та знову побачила Риту та Олександра. Вони теж стояли у черзі, але трохи далі. А моя кабінка от-от повинна була підійти.

– Олександре, ходіть сюди, – махнула їм рукою.

– Рито, ти не проти з пані Оксаною покататися? – почула я.

– Ні, у неї ж кулька.

 Вони якраз вчасно підійшли. Оператор зупинив кабінку, що підійшла, і ми заскочили всередину.

– Тримай кульку, сонечко! – я віддала дівчині сріблястий шар.

– Дякую, – зраділа Рита. – Яка гарна. Це правда мені?

– Звісно! Хай буде тобі на радість. Дивись яке гарне у нас місто, – я показала рукою. Ми якраз почали підійматися.

– Так, дуже красиво, – погодилася Рита.