Розділ 1

  По-справжньому весняний день. Ще трохи і сонечко почне крокувати за небокрай, легенький вітерець кружляє навколо, підхоплюючи у свій танок усіх крихіток: комах, пір'я та пух тополя. Який, пролетівши над великим містом, знайшов спокій у лісі.  Комашки намагаються зупинитися, але вітерець не дозволяє, лише все більше поглинає в танок. Краса.... 

  В лісі тихо. Лиш десь чутно співи пташок та стукіт дятла. Посеред лісу розкинулась галявина, де був величезний будинок, що ззовні нагадував палац. 

Невисока дванадцятирічна дівчина стояла за великими деревами і дивилась вперед на дім. В будинку вже мали закінчувати останні приготування до великого сімейного балу за усіма традиціями та почестями. У цьому році він мав відбутися у готичній тематиці. Дівчина мала грати роль вампіра. Її образ повністю її характеризував. Червоні лінзи яскраво привертають на себе увагу, а ледве закручені локони лише додають їй таємничості. 

   Червона пишна сукня майже доторкалася землі, але червоні туфлі на невеликій шпильці просто не давали цього зробити. Сукня виглядала ефектно, але була оформлена за принципами мінімалізму та простоти. Велику, пишну спідницю пошили із атласу, але наверх нашили фатіну, аби вигляд був більш пишнішої сукні. Корсет був виготовлений з твердих матеріалів та блискіток, які лише поповнювали образ.

  Емма стояла серед величезних сосен, трошки обнімаючи одну, підбори туфель майже застрягли в соснових голках, але їй було все одно. ЇЇ не хвилювала ні нова сукня, пошита на замовлення, ні взуття. Дівчина просто дивилась вперед, їй вже нічого не хотілось, лиш чим швидше повернутися додому та лягти спати. Але ні... Емма має бути присутня на балу.

  Я стояла та дивилась вперед на величезний сірий будинок стилю модерн і дивувалась. Чому я? Чому саме моєму хрещеному забрело до голови влаштовувати сімейні бали та вдавати із себе аристократів.  Мене це все вже бісить.... Величезний будинок, три поверхи, плюс підвал, ну навіщо це все. Лише б похизуватися? Я часто втікала сюди. Звідси дуже добре видно будинок, але мене не помітно, хоча, я думаю, що в червоній сукні мене помітно на кілометри три. Добре, що хоч сонце майже зайшло за небокрай, а то б сонячні зайчики видали б мене. І хрещений повинен сваритися, але він в мене дуже добрий, але останнім часом сильно захопився історією 18-19 століття тож тепер маємо те, що маємо.

  Юна Ем стояла вже на три сосни далі від тієї, де була до цього. Вона не помітила, коли встигла відійти на 30 кроків назад. Зробила певно це автоматично, з дому було видно, як хтось вийшов. Та раптом вона почула дивні звуки неначе хтось крокував у бік будинку. У неї побігли мурахи по всьому тілу. Так вона ще ніколи не боялася, але все ж буває в перший раз, чи не так? Але я звикла не ризикувати, моє виховання зробило мене такою. Пам'ятаю як в дитинстві я завжди слухала маму в тому, що мені робити і як чинити, але зараз в мене є трохи волі. Тому я сама обираю, що робити. Я вчусь виходи по за межі мого комфорту. Хочу навчитися ризикувати, а от чи вийде в мене, ми ще подивимось. Я не з тих, що кидати усе почате на пів шляху до завершення.

 -Тільки не це!- промовила вона пошепки,- Головне, щоб не хулігани.

 Еммі було дуже багато відомо про них із розповідей "брата", в лапках тому що у них був один хрещений батько, але це не робило їх рідними. Але його розповідей було достатньо, аби до смерті боятися їх. Тим часом кроки ставали більш голоснішими, а це означало лише одну річ: щоб це не було, воно вже поряд... Хтось швидко наближався, а пташки так і продовжували жваво співати... Усе це нагадувало мені якусь картину з трилеру, де дівчина втрапила у халепу, але прекрасний принц не може допомогти. Вона б зараз усе віддала, аби хоч хтось знайомий опинився поруч. Та навіть нехай однокласники, а особливо той, що був закоханий в неї ще з другого класу, але вона так негарно обійшлася з ним, але він точно прийшов б на допомогу.    

  Я була налякана до смерті, я ж боюсь усього на світі й точно б ніколи не пішла б у ліс одна, але сьогодні мене щось змусило це зробити. Таке відчуття, що саме серце мені це підказало зробити. Та зараз я сумнівалась у правильності мого рішення, але було пізно. Зараз я точно не встигну заховатися. Все ще трохи і воно буде тут... В мене трусились ноги, а рукою я ледь трималась за маленьку ялинку. Десь щебетали пташки, дятли лікували дерева... Та раптом все це припинилось, затихло. Пташки більше не щебетали, а лісовий лікар ніби відійшов на обідню перерву.  Дівчині навіть здалось, що навіть дерева припинили гратися з вітром і замовкли.  Здавалось: неначе тиша перед величезною бурею.

 -Мені тепер точно кінець,- прошептала Емма. 

 Ну і навіщо я сюди прийшла? Сиділа на гойдалці й дивилась б вперед, але ні прийшла в ліс. Я ще тисячу разів  встигну собі дорікнути, але мене це не врятує. І не встигла я договорити і  домовитися зі своїм внутрішнім голосом, як, серед хаотично посаджених сосен, з'явився привабливий хлопець. Мені здалось, що я його вже десь бачила.