Розділ 38

Розділ 38

(замість епілогу)

          Щасливі годин не помічають. Я ж можу сказати, що не тільки годин, а й днів, тижнів і навіть місяців. Непомітно для мене промайнула осінь. Три місяці блимнули, як сонячний зайчик на стіні. Найчарівніша осінь у моєму житті запам’яталася теплими й лагідними цілунками, як бабине літо, що дарувало останні промені лагідного сонця. Яскравими емоціями, як жовті клени й ясені, що на тлі блакитного небосхилу милували око. Навіть дощ радував. Він заганяв мене з Ярославом під затишну ковдру, де на нас чекали тісні обійми одне одного.

          Так само непомітно прийшла зима. З її казковими пейзажами, пустотливими сніжинками, блискучою білою ковдрою під чорним нічним небом. Погода за вікном не впливала на погоду в моїй душі. Там у мене панувала весна! Лагідно-яскрава, емоційно-радісна, тендітно-тепла.

          Я жодного разу не пожалкувала про свій вчинок. Життя з Ярославом набуло нових фарб, змінило сірі (я, виявляється, обожнюю цей колір) будні на яскраві дні тижня. Я не могла натішитись своїм довгожданим щастям. Іноді прокидалася вночі, щоб переконатися, що він поруч. Легенько цілувала м’які вуста, поправляла ковдру і задоволено всміхалася, коли його рука притискала мене до себе. Бувало, що навпаки - він спостерігав за мною, доки я сплю. Просто лежав збоку, вперши голову в долоню і не зводив з мене очей. Від його пильного погляду я прокидалася, а потім знову поринала в сон в обіймах коханого.

          Мої батьки з розумінням поставилися до мого спонтанного рішення. Утекти з власного весілля – це не в кіно сходити. Звичайно, прийшлося залагоджувати ті неприємності, які виникли після. Якою складною була розмова з Арсеном - важко передати. Але я мусила з ним порозумітися. От кого-кого, а його я насправді сприймала як хорошого друга, на котрого можна покластися в будь-якій час доби і в любій ситуації.

          Арсен на початках сильно ображався на мене. Хоча й не подавав виду. Та я знала його, вміла розпізнавати всі емоції. Тому бачила, що він з усіх сил намагається скинути з себе тягар образи. І знаєте, в цьому йому допомогла Надін. Так, моя дружка-хохотушка. Зваблива чорноволоса дівчина змогла зацікавити не менш спекотного брюнета Арсена. На початку грудня вона зателефонувала мені і дуже сильно затинаючись і перепрошуючи, запитала дозволу на стосунки з моїм колишнім. Мене це навіть трішки розвеселило. Чому я мала забороняти їй щось? Якщо між ними виникла симпатія – я тільки рада. Я дала добро, сказавши, що абсолютно не маю нічого проти. На днях Надійка знову мене набрала і радісним голосом повідомила, що у них з Арсеном все чудово і що вона перебирається до нього. Будуть пробувати жити разом. Я щиро раділа за них обох.

          Завдяки Ярославу я полюбила святкувати Новий рік. Тепер, коли я мешкала в його квартирі – ой, перепрошую – нашій (Ярослав щоразу поправляє мене, коли чує словосполучення «твоя квартира») і прикрашала ліхтариками вікна, я пригадала те бажання, що загадувала декілька років тому.

          - Знаєш, - я вимкнула світло, щоб поглянути як блимають кольорові вогники, - Цього року я не буду загадувати бажання під бій курантів.

          - Серйозно? – Ярослав зафіксував у підставці невеличку ялинку, яку п’ятнадцять хвилин тому приніс з вулиці. – Чому так?

          - Тому що його здійснення може затягнутися на довший час, - відповіла я і підійшла до нього, щоб поцілувати. – Мені довелося чекати два роки, щоб воно справдилось.

          - І що то було за бажання? – коханий зчепив руки на моїй спині і запитально вигнув одну брову.

          - «Хочу бути з тобою!» - процитувала я те, що була загадала напередодні 2018 року. – Таке просте, і як виявилося, у той же час таке складне бажання.

          Я всміхнулася. Дивилася на миле обличчя і в душі світилася яскрава зірочка радості. Сині, червоні, жовті, зелені вогники миготіли в кімнаті, розфарбовуючи нас то в один, то в інший колір.

          - Воно здійснилося і це – головне!

          Ярослав нахилився і ніжно торкнувся своїми губами моїх вуст. Так, коханий! Ти правий! Головне, що ми разом. Що нам вистачило сміливості зробити правильний вибір – поставити кому після слова "Кохати" у реченні «Кохати, не можна дружити»!

*******

Дякую, мої улюблені читачі, що прочитали таку непросту історію кохання Зоряни і Ярослава) Френдзона - це важке випробування для закоханих сердець. І не всім вистачає сміливості відкритися, розповісти тій людині, яку кохаєш, про свої почуття.

Як добре, що ця історія завершилася хеппі ендом! Якщо ви маєте знайомих чи друзів, які страждають від френдзони - дайте їм посилання на цю книгу. Можливо, вона допоможе їм подолати цей бар'єр. Зрештою, краще спробувати і скинути з себе тягар, чим жалкувати за втраченим шансом решту свого життя.

Запрошую всіх до читання інших моїх книг:

Дилогію "Назавжди" та "Назавжди. Друге дихання"