Розділ 37

Розділ 37

          - Як це???

          - Отак! – Ярина вхопила мене за руку і прискорено подріботіла у напрямку до вузького коридору. Я ледве встигала за нею. Фата розвивалася позаду, плаття шаруділо від швидкої ходи.

          Тепер я зрозуміла, хто була та жіночка, що розмовляла телефоном. Ірина Романівна – Славкова мати! Дивно, що я її не впізнала. Але зі спини не завжди просто визначити, хто перед тобою. Тим більше, що вона сьогодні зовсім на себе не схожа. Принаймні, не в звичній для мене чорній спідниці і кофтинці. А в ошатній вечірній сукні і зі святковою зачіскою.

          Ми швидко покинули просторий вестибюль, оминули Залу для урочистих церемоній і потрапили у загашник, в якому знаходилося двоє дверей. На перших висіла табличка із надписом «Кімната для нареченої». Яринка легенько причинила двері, зазирнула у шпарину і одразу прикрила їх.

          - Туди не можна, - захитала головою вона, - Там Олька зі своїми дружками і ще якимись тьотками.

          Оце так! До такого життя мене не готувало! Мало того, що наші весілля з Ярославом співпали, так ще й за декілька метрів стояла та, на місці якої мала б знаходитися я! Кого-кого, а її мені хотілося бачити в останню чергу.

          Ярина рушила далі і підійшовши до других дверей з табличкою «Кімната нареченого», відчинила їх, зазирнула у шпаринку і переконавшись, що там нікого немає, затягнула мене всередину.

          - Будь тут! Я піду розрулювати ситуацію, - дівчина зникла за дверима, залишивши мене в цій невеличкій кімнаточці на самоті.

          Я розгублено роззирнулася. Двомісний диванчик, невеличкий журнальний столик, дзеркало у весь ріст – ось і все, чим була багата ця скромна кімнатка. Великий вазон гібіскусу, в народі «китайська роза», стояв у кутку, розкинувши широко зелене гілля, яке наче застигло в пориві до обійм. Вікно прикривав білосніжний тюль, що звисав з-під стелі та сягав самої підлоги.

          Цікаво, де зараз Ярослав? Серед натовпу він не був помічений. Мої очі одразу вловили б його постать. То може, він там, у сусідній кімнаті? Разом Олькою? Я підійшла і приклала вухо до прохолодної стінки. Прислухалася. Ледве чутні голоси долинали до моїх барабанних перетинок. Загалом жіночі, чоловічого тембру не чутно. А що, якщо він сидить на такому ж дерматиновому диванчику, що й тут, і просто мовчить?

          Господи, Зорю! Ти схожа на одержиму, чесне слово!

          Мої ноги почали вимірювати кімнату кроками, взад-вперед. Шість кроків до вікна, шість кроків до дверей, чотири – від стінки до стінки. Як таке могло статися, що моє і Славкове весілля співпало аж настільки? Ладно, дати зійшлися. Але щоб і години?! Я не могла цього зрозуміти. Всесвіт знущається з мене, їй-богу!

          Я підійшла до вікна і поглянула на вулицю. Побачила, що воно виходить на фасадну частину будинку і звідси видно припарковані машини мого весільного кортежу. Гості повиходили з них і розбилися на невеличкі групки, активно обговорюючи форс-мажорну ситуацію. Арсен стояв недалеко від автомобіля, на якому замість номерних знаків красувалася табличка «Наречений», і затягувався сигаретою. Його обличчя всміхалося, а очі дивилися на Надю. І не тільки його. Хлопці, яких він запросив на весілля, не зводили своїх поглядів з Надін, яка з усмішкою на обличчі, розповідала їм щось жартівливе. Звична ситуація, як для неї. Вона, скільки я її пам’ятаю, завжди купалася в морі чоловічої уваги і збирала на собі їх жадібні погляди. Дівчина кокетливо спілкувалася з усіма одночасно, але кожен з хлопців сприймав її флірт так, наче він адресований тільки йому особисто.

          Я вдивлялася у вікно, спостерігаючи за людьми, що очікували моєї (і не тільки моєї, але й Ярославової) весільної церемонії. Тато з мамою розмовляли про щось з батьками Арсена. Цікаво, що вони обговорюють? І чи вже здогадалися, що оті всі люди, що чекають з іншого боку – гості зі Славкового весілля?

          Я вперлася долонями в підвіконник. Якась дурістіка! Почуваю себе так, наче мене силоміць видають заміж за нелюба і навмисно замкнули в кімнаті, щоб я не втекла.

          Скільки я вже стовбичу тут? Не маю ні годинника, ні телефону, щоб глянути котрий зараз час. Останній я забула в машині, коли вибігла виясняти, що тут відбувається. І де, зрештою, запропастилася Ярина?

          В мене починали здавати нерви. Задовбало вже це очікування! І ця триклята фата! Нічого толком не видно крізь неї! Я схопилася за мереживний край і стягнула з голови цей клаптик матерії. Набридла! Жбурнула її на диван і схрестила руки на грудях. Пальці автоматично потяглися до голуба. Я завжди вовтузила підвіску по ланцюжку, коли нервувала. Це мене заспокоювало. Але зараз я не намацала його. От, блін! Зовсім забула! Я ж зняла його і віддала Ярині. От халепа. Я обхопила себе руками і провела долонями по плечах. Ну, де ж вона???

           Клацнула дверна ручка і я обернулася на її звук.

          - Ярина! – вигукнула я, побачивши подругу. Я неймовірно втішилася її появі. – Нарешті! Чого так довго? Ну, що там? Дізналася щось? Чого ти там торчиш, за порогом? Давай заходи і розповідай!