Розділ 36

Розділ 36

          Ніч пройшла в напівдрімоті. Я то провалювала у сон, то різко прокидалася. І так декілька разів. Останнє пробудження припало на пів сьому. Більше я не лягала.

          Мама також вже не спала. Я застала її на кухні, куди я попленталася за великою чашкою кави. Розклавши гладильну дошку і перекриваючи нею майже весь вільний простір в нашій крихітній кухні, вона прасувала татові сорочку, а собі сукню. Мій весільний наряд чекав на вішалці, що одиноко висіла на дверцятах старенької лакованої шафи. Я ще вчора привела все до ладу. Позичила у сусідки відпарювач і від гарячої пари всі складки і зморшки на сукні і фаті вмить позникали. Класна штука! Треба й собі таку придбати і не мордуватися з праскою, як он-то мама.

          - Доброго ранку, красунечко моя! – Мама лагідно всміхнулася до мене.

          - Угу, спляча хіба що, – зіронізувала я і ввімкнула газ під чайником. – Робити тобі каву?

          - Давай, тільки розчину, - вона повісила таткову сорочку на вішак і взялася за сукню для себе. – Як почуваєшся?

          - Та нормально, - я скинула плечима і взяла «Нескафе», щоб відсипати в мамине горнятко. Собі взяла заварну і кинула в чашку дві повні ложечки.

          - А настрій? – не вгамовувалася ненька.

          - Теж норма.

          В дійсності, різниці між вчорашнім, позавчорашнім і сьогоднішнім настроєм не відчувалося. Навіть три місяці тому в моєму емоціональному стані все було так само, як і сьогодні. Ні тобі тиску сто шістдесят на сто, ні пульсу сто двадцять ударів за хвилину, ні тремору на кінчиках пальців. Нічого! Суцільна пряма лінія, рівна як двері.

          - Не хвилюєшся? Це навіть добре. Бо я щось аж занадто нервуюсь, - мама судомно всміхнулася. Вимкнула праску і залишила її на підвіконнику охолоджуватися. Поспіхом склала дошку і вийшла з нею до коридору, щоб повернути її на звичне для неї місце – між стінкою та прихожою.

          Чайник почав видихати гарячу густу пару, нагадуючи мені про окріп всередині себе. За мить наші кружки зафарбувалися в темний коричневий, а кухню заполонив приємний аромат кави.

          Вливши в себе двісті п’ятдесят мілілітрів енергії і бадьорості я почимчикувала у душ. Час невблаганно біг уперед, тож я не мала коли розслаблятися і ніжитися під ласкавими струменями теплої води. Стрілки годинника перетнули позначку восьмої ранку, а вже на дев’яту на мене чекав візит до перукарні. Хоча від зачіски, як такої, я категорично відмовилась. Мені не хотілося бачити у себе на голові ані завивок з локонами, ані бабетту чи інші чудернацькі пучки. Звичайна укладка волосся цілком мене влаштовувала. Щоб воно залишилося таким, як завжди – прямим, але й не пелехатим. Та й щоб не стирчало так, ніби я налаштовуюся на спілкування з інопленетянинами, а мої волосинки на маківці – то антенки, що єднаються з космосом.

          Ранок нареченої – це суцільний рейвах і переполох. Після відвідин перукарні я поспішила додому. Там на мене вже чекала мамина колежанка Світлана – жіночка років сорока, в чиї обов’язки входило зробити з мого обличчя цукерочку, провести численні маніпуляції, наносячи на нього цілу купу різноманітних косметичних засобів, змінюючи його до непізнаваності. Світлана – дипломований візажист і працює в елітному салоні краси нашого міста. Зазвичай, її день розписаний з ранку до вечора і вільних годин практично не буває. Але для доньки своєї давньої подруги (тобто для мене) вона викроїла у своєму напруженому графіку кілька годин.

          Поки над моїм перевтіленням чаклувала Богиня мейкапу, приїхала Ярина. Я невимовно втішилася, нарешті побачивши свою Булочку. На душі одразу стало спокійніше. Сьогодні подруга була ж такою жвавою і активною, як й на своєму весіллі. Шкода, що за традицією Яринка не могла бути моєю дружкою. Прийшлося на цю роль запросити Надін. Після школи ми підтримували спілкування, правда бачилися дуже рідко. В основному вели спілкування через соціальні мережі. Але коли бачилися в місті - завжди йшли на каву.

          Чесно зізнатися, я б навіть у дружки взяла друга-гея, якщо б товаришувала з таким. Ото б було весело на весіллі! Уявляю, як гості починають співати: «Ми не будем пити тую гірку юшку, нехай поцілує перший дружба дружку!», а в той час зі стільців підіймаються два хлопці. Від цих думок мій рот мимоволі розплився в дурнуватій усмішці. Кортіло розреготатися вголос, але я одразу отримала прочуханів від Світлани. Моя неконтрольована міміка заважала їй працювати.

          Далі на мене чекало знімання відео, на якому я удавала радісну й безтурботну дівчину, яка дочекалася заповітного дня. Оператор Павло, якого найняла Ярина, був майстер своєї справи. Він давав слушні підказки, щоб все виглядало природно і натурально.

          «Всміхнися!» Всміхнулася. Клац! Фотоапарат зробив кадр.

          «Подивись задумливо у вікно». Зробила замріяний вираз обличчя. Блим! Яскраве світло спалаху змусило замружитися на декілька секунд.