Розділ 34

Розділ 34

          На святкування дня народження Славка я примудрилася запізнитися. На тижні мені підвернулося замовлення і я активно працювала із клієнтом. Власник салону гардин виявився прискіпливим і педантичним, не відпускав до самого вечора, змушуючи чотири рази переробляти ескізи і планування майбутнього магазину. Я злилася, адже була переконана, що кожна з усіх чотирьох концепцій могла б бути запросто використана. Без зупину споглядала на годинник, розуміючи, що катастрофічно спізнююсь і прийду у ресторан невчасно.

          На таксі добралася додому, поспіхом переодягнулася в сукню. Добре, що хватило розуму завчасно її підготувати. Пірнула в ніжну тканину вечірнього вбрання, заколола волосся шпильками, нанесла легкий макіяж. І не гаючи більше й хвилини, рухом спустилася до машини.

          Я влетіла в ресторан, скинула верхній одяг і зі швидкістю світла влетіла у вбиральню. Знервовано поправила пасмо волосся. Дідько! Я схожа на якесь опудало! Оцінююче поглянула на своє відображення у дзеркалі і голосно зітхнула. Навіщо себе так накручувати?! Насправді, все було не так вже й погано.

          Глибокий вдих. Ще один. Рука машинально торкнулася кулону, що висів на срібному ланцюжку. Пальці міцно стиснули підвіску і мені одразу полегшало. Це завжди допомагає. Крихітний голуб в черговий раз вгамував моє нервове напруження. Я ще раз глибоко вдихнула і провела руками по сукні, наче випрасовуючи її. Крутнулася перед дзеркалом, щоб остаточно переконатися, що вона лежить ідеально.

          Ну, от. Цей день настав. Сьогодні або ніколи. Я чекала цієї нагоди. Саме сьогодні я відкрию усі свої карти. Зізнаюся у своїх почуттях.

          Цей вечір змінить все. Я відкрию своє серце!

          Ще разок окинувши оком своє відображення, я посміхнулася і вийшла з вбиральні.

          В приміщенні ресторану було гамірно: грала жива музика, між столиками сновигали офіціанти, за якими відвідувачі проводили свій час. Деякі сміялися, а деякі щось голосно обговорювали між собою. Поглядом відшукавши потрібного мені столика, я попрямували в глиб зали.

          Чим ближче я наближалася до нього, тим слабшав мій запал. На секунду спинившись, я стиснула руки в кулаки, з шумом випустила повітря з легень та впевнено продовжила свій рух. Очима я шукала його, та серед усіх гостей, що зібралися тут сьогодні, ніяк не могла знайти.

          – Привіт, золотце! – Він налетів на мене ззаду і обхопив за плечі. – Ти прийшла! Який я радий! – Теплі губи торкнулися моєї щоки. Я вдихнула аромат його парфумів, наче це було щось життєдайне. Від задоволення заплющила очі.

          – Славчик! Ти що! Як я могла пропустити твій день народження? Та й ще ювілей! – Я повернулась до нього і зустрілась з ним поглядом.

          Я наче побачила його вперше! Немов ми щойно випадково зіткнулися в підземці. Навкруги все зникло, перестало існувати, все вкрила густа завіса з сірого туману. В’язке марево огорнуло мене, проникло крізь шкіру, заполоняючи собою кожну клітинку мого тіла. Ця сірість засмоктала мою свідомість, полонила реальність. Мені здалося, що цей туман йшов з глибини його сірих очей. Я кліпнула, і ця мана миттю зникла.

         Ярослав мав неймовірний вигляд! Легка бавовняна сорочка кольору грозової хмари ідеально пасувала до його сірих очей. З–під недбало верхніх розщеплених ґудзиків виднілись улюблені Славкові цяцьки – чорний шкіряний шнурок з срібним ланцюжком. Чорні вузькі брюки лежали бездоганно і чудово поєднувались зі стильними замшевими мокасинами.

          – Я вже почав було хвилюватися, що не побачу тебе тут сьогодні, – його обличчя світилось радістю.

          - Та клієнт жахливо нестерпний попався, тому я трохи запізнилася. Ледь встигла причепуритися, щоб мати більш-менш пристойний вигляд.

          Його погляд ковзнув по сукні і зупинився, дивлячись прямісінько мені в очі. Щось було в цьому погляді, дещо особливе. Захопленість, бажання, пристрасть? Доля секунди, один помах вій – і все зникло.

          - Маєш неперевершений вигляд, Зорясику! – Славко схопив мене і стиснув обіймах. – Без тебе тут було б не цікаво!

          - Дякую, друзяко! – промовила я, посміхаючись.

          Ось він. Цей момент. Давай, Зорю! Зараз або ніколи! Ти не можеш його проґавити!

          - Славчику, - я зробила глибокий вдих. – Я маю дещо тобі сказати.

          Та я не встигла. Мене перебила його мама. Зраділа, побачивши мене, затисла в обіймах. Журила сина, що він сприймає мене, як друга. Я слухала її і задавалася питанням: а що, якщо він дійсно ставиться до мене, як до подруги? А тут я зі своїм зізнанням. Може, краще, не треба? Залишити, все, як є? Ні! Ні, ні, ні! Я повинна розповісти! Інакше й надалі страждатиму і терпітиму ці душевні муки.

          Сіла за стіл, привіталася з гостями. Взяла келих з вином і оторопіла. Олька?! Що ця коза робить тут?! Я поглянула на Славка, що активно бесідував з батьком і вирішила, що мушу негайно скинути з себе тягар і відкритися.