Розділ 26

Розділ 26

          Відверта розмова з Арсеном заспокоїла мене і я більше не переймалася стосовно вагітності. Принаймні я була впевнена, що він не піде проти моєї волі і не виллється у мене під час близькості, навмисно запліднюючи. Ми продовжували зустрічатися і не вели бесід ні про шлюб, ні про сімейне життя.

          Після зимових канікул я повернулася у Київ. Але думками я все ще була в Городянці. Гадала, як і де зараз Ярослав. Чи змінився він? Як виглядає? Адже минуло два з половиною роки, як я бачила його останній раз. Ще перебуваючи в рідному місті, я визирала його поміж перехожих. Сподівалася на випадкову зустріч. Хоча й страшенно боялася раптово побачити Славка. Тільки від однієї думки про несподіване побачення з колишнім, моє серце починало вибивати чечітку. А що, якщо я зомлію, як побачу його? Думки стрибали від однієї крайності до іншої. То я всім серцем бажала побачити Ярка, то відчайдушно прагнула ніколи не зустрічати. Це починало бути схожим на біполярний розлад. Почувши мої метання, Ярина порадила не займатися дурницями і просто зателефонувати йому. Поздоровити його з днем народження. Типу, привід, щоб завести розмову. Тим більше, що десяте лютого вже не за горами. Та я відмовилася.

          - Перестань катувати себе! – злісно вигукнула подруга. – Він – твоє минуле. Маєш Арсена, от і думай про нього! Хоч він мене і кумарить, але то таке. Переживу.

          Останній курс навчання добігав кінця і я старанно і наполегливо готувалася до випускних іспитів. Часу не вистачало катастрофічно! Крім тонни матеріалу по екзаменаційних предметах, які я мала вивчити, паралельно кипіла робота на фрілансерському сайті. Замовлення йшли одне за одним, здавалося, що мої мізки вже настільки скипіли, що голова от-от вибухне від надлишку інформації.

          Телефонний дзвінок Арсена змусив мене відволіктися від ноутбука.

          - Привіт, сонечко! – бадьоро привітався хлопець, як тільки я відповіла на його дзвінок.

          - Привіт, - нажаль, такого ентузіазму, як у Арсена, я не мала. – Забери мене звідси! – простогнала я у трубку.

          - Малесенька, не навантажуй себе так, - він зітхнув. – Я вже декілька разів просив тебе про це. Завтра перший іспит. Все, що ти мала вивчити – ти вивчила. Ти дуже стомилася? – турботливо поцікавився він.

          - Програма виконала недопустиму операцію і буде закрита, - прошепотіла я і впала на ліжко. – Мій мозок завис, як комп’ютерна програма і більше не сприймає інформацію.

          - Все, закінчуй з тим всім. Чуєш?

          - Окей, шеф, - я всміхнулася.

          - Йди прийми ванну, випий ромашкового чаю і лягай спати. Завтра будеш, як нова копійка і без проблем здаси екзамен.

          - Гаразд, - погодилася я. – Йду так і зроблю. Цілую!

          Його піклування подобалися мені. Відчувалося, що Арсен дорожить мною. Навіть на відстані йому вдавалося турбуватися про мене. Це лестило і подобалося одночасно.

          Підбадьорливі слова і настанови хлопця сприятливо подіяли на мене і я успішно склала перший, а далі і наступні іспити. П’ять років навчання позаду і ось я вже випускниця. Не вірилось, що це вже кінець. Сумно покидати столицю, яка стала для мене домівкою. Я обов’язково ще повернуся сюди. Не знаю коли, але приїду. Щоб прогулятися тими вуличками, якими крокувала декілька років поспіль, йдучи на пари.

          Ось і вона - остання подорож стареньким потягом, що за декілька років увійшла у звичку. Спочатку Київський вокзал, потім Івано-Франківський. З дипломом дизайнера на руках я повернулася в Городянку.

          Важко пхикаючи, міжміська маршрутка під’їхала до автостанції. Водій заглушив двигун і автобус, на останок хворобливо кашлянув, й затих. Цьому транспорту давно пора на пенсію. Небезпечно продовжувати його експлуатацію та й ще перевозити пасажирів. Та кому до цього є діло?

          Я наділа наплічник і витягнувши із салону валізу, попрямувала додому. Тішило те, що не потрібно нести свої речі й обривати руки їхньою вагою. Коліщатка торохкотіли по асфальту, легенько підстрибуючи на дрібних камінцях. Добре, що додому йти недалеко. Якщо швидким кроком то й за десять хвилин можна добратися. Але куди мені поспішати? Погода класна, сонечко! О цій порі воно ще не встигло розжарити повітря до позначки +30. Ранок поки що тримає нічну прохолоду. Прогуляюся.

          Рідна домівка зустріла мене такими спокусливими ароматами, що живіт вмить скрутило від голоду. В дорогу я не брала із собою ніякої їжі, щоб не зіпсувалася. Пляшка мінералки та й упаковка печива – це все, що я мала. Та й те було з’їдено мною ще вчора увечері. Останній раз я харчувалася чимось, крім бутербродів і кави, був декілька днів тому. А тут такий запах!

          Скинувши рюкзак і босоніжки, я одразу ж попрямувала на кухню.

          - Привіт, мам! – обійняла її зі спини і міцно притислася.