Розділ 24

Розділ 24

          Після тієї близькості, наші стосунки з Арсеном стрімко набирали обертів. Рештки літа ми провели разом, періодично бачачись то в Городянці, то в Франківську. За той довгий проміжок часу, що ми не спілкувалися, Арсен встиг придбати однокімнатну квартиру, продати того автомобіля, що був на моїй пам’яті, купити нового і побувати за кордоном. Виявляється, він також їздив на заробітки. Поїхав, щоб підзаробити грошенят на власну нерухомість.

          Діджей Шторм в житті виявився Арсеном Савчуком. Я взнала не лишень його прізвище. А також те, що в червні йому виповнилося двадцять сім років, закінчив Прикарпатьский університет, за спеціальністю економіст, старший син з-поміж трьох дітей, мама – лікар-дерматолог в приватній клініці. Тато працює далекобійником, шоферує по Європі. Саме батько і допоміг сину з роботою. Влаштував на ту ж фірму, де працював сам. Більше року Арсен крутив баранку, колесив на фурі дорогами Польщі і Німеччини. Цього року на Великдень повернувся, коли назбирав необхідну суму. Слухаючи його розповідь, я мимоволі згадувала Ярослава. Подумки задавалася питанням, чи повернувся вже й він? Чи все ще стовбичить в Англії?

          Восени розпочалося навчання і я повернулася до Києва. На роботу не стала влаштовуватися. Натомість завершила курси, щоб опанувати сучасні програми 3D моделювання. Придбала потужний ноутбук за ті гроші, які заробила за оформлення кафе. Маючи хоч і невеличкий досвід в сфері дизайну, зареєструвалася на сайті фрілансерів. Спочатку працювала на ім’я, брала маленькі проекти, практично за дарма. Згодом клієнтів побільшало, з’явились великі замовлення з чималою оплатою. Грошей вистачало на всі мої потреби, і мене це задовольняло.

          Те, що з Арсеном розділяли нас сотні кілометрів аж ніяк не бентежило мене. На відміну від нього, розлуку з ним я сприймала спокійно. Не було шаленого суму чи непереборного бажання відчувати або бачити його поруч. Він просто подобався мені. І зовнішністю, і своїм ставленням до мене. Та й у ліжку між нами все було чудово. Але він не зміг торкнутися мого серця. Душа не линула за ним. Симпатія, приємне спілкування – ось, що я відчувала до нього. Іноді мені було прикро, що я не кохаю його так, як він мене.

          Можливо, я просто боялася відкритися йому? Підпустити його ближче? Або ж моя душа все ще належала Ярославу. Я боялася зізнатися в цьому самій собі. Не хотіла визнавати, що серце все ще болить за ним.

          На початку грудня подзвонила Ярина. Це був звичайний телефонний дзвінок, якими ми обмінювалися раз в тиждень, потеревенити і розповісти одна одній новини з власного життя.

          - Коротше, маю новину, яка валить з ніг! – мовила подруга, навіть не привітавшись.

          - Ну, валяй, раз так, - я відклала в бік «Божественну комедію», яку вирішила почитати і зручно вмостилася на ліжку. - Розказуй.

          - Я відкриваю власну кав’ярню! – пропищала на завищених тонах Ярина, що мені аж у вусі задзвеніло.

          - Щоооо?! – ошелешено вигукнула я.

          - То! Влад наполіг, щоб я зайнялася власною справою. Гроші дає, то я і погодилася, - весело протараторила дівчина. – Кондитерка в мене ідеально виходить. На початку сама буду випікати, потім візьму помічника. Ой, в мене такі плани, такі емоції! Передати не можу!

          - Я собі уявляю, - всміхнулася, - Ти вже знайшла приміщення?

          - Є декілька на приміті, - сказала вона. – А знаєш що ще?

          - І гадки не маю. Кажи.

          - Хочу, щоб ти оформила дизайн в моїй кав'ярні. Влад нормальні гроші заплатить за твої послуги.

          - Тебе що, лелека по дорозі до батьків на землю впускала? – обурилася я. – Я з вас ні копійки не візьму!

          - А за облаштування візьмешся? – з надією в голосі промовила Ярина. – Зорясику, ну будь ласочка! Ніхто краще за тебе не зробить!

          - Не підлизуйся, - сміючись сказала я. Звичайно, що відмовити я не зможу. – Окей, візьмуся за твій інтер’єр.

          - Ура!!! – з усієї моці дівчина заверещала мені в трубку.

          - Господи! Не кричи ти так! На коли планується відкриття?

          - На Різдво, - вже більш спокійніше відповіла вона.

          - Гаразд. Тільки не тягни з приміщенням. Як тільки визначишся – дай знати. Приїду, подивлюся. Далі вже по ходу розберемось.

          Звичайно, що місяць часу для облаштування кав’ярні було катастрофічно мало. Та Ярина і Влад допомагали мені. Навіть Арсен виконував деякі мої доручення. Я змушена була відкласти всі інші замовлення, щоб встигнути і підготувати кав’ярню до відкриття.