Розділ 23

Розділ 23

          - Не зрозуміла… - це все, що я змогла видушити з себе.

          - Кажу, кулон красивий у тебе, - він присів поруч. - Оце так зустріч! Привіт, Зорянко! - і в ту ж мить затис мене в обіймах.

          - Привіт! – видихнула я. - Дійсно, несподівано.

          - Скільки часу минуло, - промениста усмішка осяяла обличчя хлопця.

          - Так, - мовила я, і також всміхнулася, - Багатенько.

          - Ти змінилася, - декілька секунд чоловік  вивчав мене: погляд ковзнув по фігурі, потім зупинився на обличчі. - Ще красивішою стала.

          Чорні очі спалахнули, в них з’явився справжній інтерес. Раніше вже доводилось насолоджуватися його реакцією на мене.

          - Справді? - моя рука машинально причепурила волосся. Я навіть дещо зніяковіла від його слів. – Дякую. Ти також.

         Його брови метнулися догори від цікавості.

          - Таким накачаним став, - я легенько тицьнула пальцем в його мускулисту руку. – І татуху собі набив.

          - Таке, десь-колись в зал ходжу, штангу тягаю, - усміхаючись мовив Арсен. – А тату в мене вже давно.

          Він провів долонею по передпліччю. Рука ковзнула вверх, притримуючи рукав футболки. Моєму погляду відкрився весь малюнок, нанесений на шкіру. Від ліктя і до самого плеча, на фоні туманних гір, була зображена морда тигра. На фоні приглушених пастельних та сіро-чорних кольорів, які майстер використав для усього татуювання, виділялися два яскравих акценти. Величавий звір зазирав прямісінько в душу своїми яскраво-блакитними очима. Виважений погляд тварини приковував до себе так, що важко було відірватися.

          - Дуже гарна, - я торкнулася тигра, погладжуючи його, наче кошеня.

          - Ти тоді не могла її бачити, зима ж була. А до роздягання справа у нас не дійшла, - розсміявся брюнет.

          - Так, - я прибрала руку і також всміхнулася.

          Потрібно змінити тему. Не хочу продовжувати розмову і згадувати той час, коли ми були в стосунках. Тим більше, що саме я його і кинула.

          – А ти чого в Городянку?

          - По роботі.

          - А де ж твоя машина? Пригадую, в тебе вона була. Біла здається?

          - О, тієї вже давно немає, - він махнув рукою. - А теперішня на СТО, по ходовій з’явились деякі нюанси. Прийшлося їхати на роботу маршруткою.

          - Тільки не кажи, що ти працюєш в Городянці? – мої очі округлилися від здивування.

          - Ні, - заперечив Арсен. – По факту я працюю в Івано-Франківську. Чула про «Music Bar»*?

          - Це якійсь нічний клуб?

          - Така собі мережа музичної піцерії у стилі ретро. Власники – хлопці зі Львова. В них там добре справи йдуть. Спробували у Франківську. Також наче нічогенько. Ось тепер вирішили ще й в Городянці відкрити. Якраз їду дивитися на приміщення для оренди.

          - А ти там хто? Типу великого боса?

          - Типу того, - всміхнувся Арсен. – Регіональний адміністратор.

          - А як же твоя робота діджеєм?

          - Давно вже звільнився. Нічні тусовки вже не моє.

          - Але все так само крутишся в музиці?

          - Угу, - він ствердно кивнув. - Не можу без неї. Це моя стихія. Тому ще й на радіо підробляю.

          - Вау! Це дуже круто! – захоплено вигукнула я. - А на якій станції?

          - «Захід фм»**

          - І що ти там робиш?

          - Мию вікна, - пожартував Арсен і ми розсміялися. – А якщо серйозно, то веду вечірній блок новин і ставлю треки, які замовляють слухачі. Робота класна. Подобається, що через день, та й вдома я не під ранок, а максимум о першій ночі.

          - Ну, матимеш тепер ще одного постійного слухача, - весело мовила я.

          - О, клас! Якщо захочеш замовити пісню – напиши мені у «Вайбер». Маєш мій номер?

          - Ні. Змінила телефон і всі контакти втратила.

          - Це не проблема, - Арсен вийняв свій смартфон і трохи поклацав у ньому. За декілька секунд з моєї сумочки почулася мелодія.