Розділ 22

Розділ 22

          Як би не було боляче, ти не припиняєш свій рух. Життя триває, не дивлячись ні на що. Після ночі настає ранок, чергуються пори року, місяць змінює на небосхилі сонце. В природі все циклічно і ніщо не стоїть на місці.

          Поступово спогади втрачають барви, стають сірими. Деякі взагалі зникають і на їх місце приходять інші. Лишень найяскравіші залишаються в твоїй пам’яті. Ти цінуєш їх, дорожиш ними, тримаєш під замком в невеличкий скриньці, в найдальшому куточку свого серця. Лишень зрідка відчиняєш її і обережно, наче крихку матерію, виймаєш дорогоцінний спогад. В такі моменти ти насолоджуєшся ним, немов переглядаєш ретро кінострічку. Події спливають перед очима, повертаючи тебе у ті часи. Деякі спогади змушують на деякий час з’являтися дрібним зморшкам в кутиках очей. Ти всміхаєшся, навіть не помічаючи цього.

          Але є такі спогади, що не припиняють краяти душу. Вони не тішать. Біль. Ось що ти відчуваєш. Хоча він вже й не настільки гострий, та його лезо все ще не затупилося. Воно, як і раніше, пускає кров. Саме такими були спогади про Ярослава. Про той час, коли я була щаслива з ним.

          Я намагалася жити так, наче ніколи не знала його. Молилася, щоб моє серце забуло про нього. Відчайдушно прагнула забути. Подалі від батьківського контролю можна чудити все, що завгодно. Перший семестр третього курсу пройшов в нестримних веселощах. Вечірки, нічні клуби та розгули до ранку стали для мене звичним явищем.

          Серйозні стосунки з хлопцями не цікавили. Я розцінювала чоловіків суто як об’єкт для особистого задоволення. Це також не рятувало мене від надокучливих спогадів про Ярослава. Навіть будучи в ліжку з іншими, я порівнювала кожного із ним. Як вони торкалися мене, їх поцілунки і пестощі. Забуватися допомагав алкоголь. Іноді, велика кількість випитого стирала з пам’яті графітові очі. Зранку, подихаючи від жахливого перепою і обіймаючи унітаз, я всією душею ненавиділа Дроненка.

          Мене нічого не цікавило. Навіть навчання давалося важко. Абияк я закрила зимову сесію. Викладачі по старій пам’яті ставили заліки, екзамени поблажливо оцінювалися на «задовільно». Це не пройшло повз керівництво деканату і невдовзі декан особисто викликав мене на розмову. А як же! Відмінниця, якою я була два з половиною роки, перейшла до лав останніх трієчників. Опустивши голову, я слухала тираду декана і лишень зображала занепокоєння та сором. Насправді мені було наплювати на його слова і попередження.

          Додому я приїхала на Різдво. І все через Ярослава. Він подзвонив за декілька днів до Нового року. Його несподіваний дзвінок вибив ґрунт з–під ніг і змусив різко змінити плани. Я залишилася на Новий рік у Києві. Вперше святкувала його не з батьками, а у нічному клубі. Вечірка довжиною у три доби вимотала мене не на жарт. Але, на жаль, не допомогла заглушити голос Дроненка, що настирно звучав у голові.

          Потяг «Київ – Івано–Франківськ» чекав на мене на третій колії. До відправки залишилося сім хвилин. Я дістала пачку слімок і підкурила одну. Пустила сизий дим в морозне повітря. Знайшла потрібний вагон, закинула сумку на своє місце і полегшено зітхнула. Ще трішки – і я буду вдома. Нарешті, відпочину і відісплюся.

          Перш ніж сісти у маршрутку до Городянки, я вирішила навідатися до подруги. Стільки часу минуло з нашої останньої зустрічі! Вона все так само працювала у ресторані «Крістал»*. Правда, не помічницею шеф–кухаря. Тепер Ярина Хлібкевич обіймала посаду кондитера.

          – Зорю! – подруга стиснула мене в обіймах, що мені аж дух перехопило. – Яка я рада тебе бачити!

          – Привіт, Ярусю, – поцілувала я її у щічку і радісно всміхнулася.

          – Ти щось не важно виглядаєш, – вона відсторонилась і пильно поглянула на мене. – Ще й перегаром від тебе тхне. Фу, просто! Ходи, Васька зробить тобі м’ятного чаю.

          Ваською виявився невисокого зросту бармен, з неслухняним чорним волоссям і свіжовиголеним обличчям. Подруга перекинулася з ним парочкою слів і кивнувши мені головою вбік столиків, подалася до залу.

          О десятій ранку в ресторані було порожньо. Тож ми були єдиними, хто тут знаходився.

          – Слухай, Зорю, – Ярина схрестила руки на грудях. По її виразу обличчя я зрозуміла, що зараз почнеться серйозна розмова. – Ти сама на себе не схожа. Чим ти там в тому Києві займаєшся?

          – Та нічім таким, – я відвела погляд. – Трохи погуділи з друзями та й все.

          – Нафіга ти мені брешеш? Думаєш, я сьогоднішня? – вона не зводила с мене очей, пильно спостерігаючи за мною. – Ти схожа на алкашку!

          – Не кажи так, – тихим голосом мовила я.

          – А як казати?! – Ярина нахилилася до столу і прошипіла: – По тобі видно, що ти бухаєш. Дивитись на тебе гидко! Тьфу! – вона сплюнула в бік і замовчала.