Розділ 21

Розділ 21

          Моє літо пройшло під лозунгом «Плач на самоті, на людях – усміхайся». Я сумувала за коханим, згадувала його теплі обійми і солодкі поцілунки. Іноді сердилася, що знову змушена терпіти розлуку. Спілкування у «Скайпі» додавало хоч трішки кисню в задушних обіймах смутку. Щоб хоч якось відволікти себе від гризоти, вирішила серпень провести у бабці Тоні.

          - Кропітка праця вибиває все дурне з голови, - торочила старенька, дивлячись на моє сумне обличчя і знаходила мені роботу.

          З самого рання і до пізнього вечора, я щодня мала зайняття. Допомагала по господарству всюди, де тільки могла. Годувала курей, полола городи, збирала врожай в саду, робила закрутки на зиму, прибирала в хаті і готувала їжу. Лишень б не сидіти без діла! Щоб не мати часу на страждання й смуток. І це допомагало. Думками я завжди була з Ярославом. Під вечір втома була такою лютою, що варто було голові торкнутися подушки – я вмить засинала. Єдиним лінивим днем залишалася неділя. Тоді ми говорили зі Славком годинами. Надолужували час, який що він, що я, проводили у будні дні за роботою.

          Теплі дні поволі набирали осінньої прохолоди. Світловий час скорочувався, вечори щодня приходили все раніше. Серпень добігав кінця. Він, немов вечір неділі – змушував скрушно зітхати. Ще трішки і літо мине, залишивши по собі лишень спогади.

          Перед від’їздом у Київ я зустрілася з Яриною. Погода зіпсувалась ще зранку і до вечора остаточно нагадувала осінню. Вітер злісно шарпав за чуба дерева, немов малих неслухняних капосників. Наче мідяки з кишень рясно обсипалися каштани, голосно жбурляючи зелених їжачків на землю. Маленькі бомбочки гепалися на асфальт, розвалюючись навпіл, оголяючи коричневий плід. Небо затягнулось в сіру ковдру з хмар і ось-ось розіллється дощем. На вулиці лютувала негода, зате приміщення кафе зустріло нас затишком і теплотою. Неприємна сирість залишилася за зачиненими дверима.

          - Оце так погодка! – я сіла за столик, розправляючи скуйовджене вітром волосся.

          - Далі літо лишень за гроші, - жартома промовила подруга і присіла поруч.

          - Ти вже знайшла роботу? – я взяла кавову карту, щоб обрати гарячій напій.

          - Угу, - вона ствердно кивнула. – Йду на помічника шеф-кухаря в ресторан «Крістал»*.

          - Не чула про такий.

          - Звичайно, що не чула. Він у Франківську, а ти там не буваєш.

          - Де? - спантеличено спиталася я.

          - Ніде! Ні в ресторанах, ні в Івано-Франківську! Забилася у село, наче селянка якась. Світу білого не бачила ціле літо!

          - Ай, відчепися ти, - відмахнулася я від неї. – хіба не знаєш, чому я поїхала?

          - Та знаю! То й що? Подумаєш, хлопець поїхав! – фиркнула дівчина. - Це не причина забиватися в глухомань і забувати про подругу!

          - Ну, все. Припини бурчати, - мовила я і привітно посміхнулася молодому офіціанту, що підійшов до нашого столика.

          Хлопчина уважно вислухав наше замовлення, і записавши все у свій записничок, подався геть.

          - Добре, що ти у монастир не пішла! – Ярина відкинулася на спинку стільця і заклала руки на грудях.

          - Ну, якщо я піду у монастир, то лишень у чоловічій! – грайливо мовила я і повела однією бровою. – Як гадаєш, мене б туди пустили?

          Ми розсміялися. Приємно отак сидіти і говорити ні про що. Просто гарно проводити час з подругою. Вона, хоч і гнівалася трішки на мене, та зовсім не довго. Я раділа, що Ярина пробачила мені мою відсутність і те, що я тимчасово відсторонилася від неї.

          - І все-таки дарма ти просиділа стільки часу в селі, - сказала чорнявка.

          - Чому це? Поглянь, яка засмага! – я випростала руку, звертаючи увагу на колір своєї шкіри.

          - Ой, та лааааадно! – закотила очі Ярина. – Ти з моря вже такою приїхала. Не роби з мене дурепу!

          - А ще в селі молочко домашнє, яєчко, творожок, фрукти, овочі…

          - Зорька, не нервуй мене! – пригрозила мені пальцем подруга. – Ти ж знаєш, що я мала на увазі.

         - Ярусю, ну не хотіла я вам з Владом псувати настрій своєю кислою рожею! – випалила я і одразу знітилась, оскільки поруч з’явився офіціант з нашим замовленням.

          Ввічливо мовивши «Смачного», хлопчина ретирувався, знову залишивши мене із подругою на одинці.

          - Гаразд, зам’яли тему, - дівчина піднесла горнятко з кавою до вуст і зробила ковток. – Коли приїдеш?