Розділ 20

Розділ 20

          Я наче стрибнула в крижану воду з головою. Все навколо вкрила непроглядна сірість густого туману, який йшов від Ярославових очей.

          Світ потьмянів, вмить щезли всі кольори і фарби. Залишились графітові очі навпроти, які уважно спостерігали за мною. Язик не слухався, наче задерев’янів.

          - Не розумію. Що означає «розстатися»? – ледве вимовила я.

          Мені довелося докласти максимум зусиль, щоб промовити останнє слово. Намагаючись не звертати уваги на шалене серцебиття, яке відчувалося прямісінько у горлі, я перепитала:

          - Ти хочеш…порвати зі мною?

          Наче вироку, я чекала його відповіді. Боялася почути ствердну. Час вповільнив свій біг. Секундна стрілка зупинилася. Немов хтось поставив Всесвіт на паузу, змушуючи все живе принишкнути. Все завмерло в очікуванні. Єдине, що не спинилося – моє серце, яке від хвилювань мало не вистрибувало з грудей. Здається, я навіть перестала дихати.

          - Що ти! Ні, – Славко заперечливо захитав головою. – Я збираюся закордон.

          Хоча його відповідь й змусила мене знову дихати, та я все-одно почувалася розгублено.

          - Не зрозуміла…

          - Тато відмовляється оплачувати навчання в універі, – пояснив хлопець. – Тому я змушений їхати на заробтки.

          - І надовго ти?

          - Не знаю, - звів плечима Ярко. – Планую на три місяці, а там буде видно.

          - Три місяці… – повторила я, немов зачарована. – А коли виїжджати?

          Він трохи помовчав, а потім промовив:

          - Післязавтра, зранку.

          - Що?! – я підхопилася зі стільця. – Так швидко?!

          Ярослав лишень ствердно кивнув. Не може бути! Як це «післязавтра»?!

          - Ти не міг так швидко домовитися про поїздку. Ми ж лишень вчора з моря повернулися! Виходить, ти давно все сплановав, так?

          - Так, - погодився він.

           Мене як окропом ошпарило. От негідник! Знаючи все, він мовчав?! Мене це неймовірно розсердило. Я зробила крок до Ярослава і вліпила йому ляпас.

          - Засранець! – скипіла я. – Ти ще б за годину до від’їзду поставив мене перед фактом!

          - Зорясику, - він підвівся і хотів було мене обійняти, та я відштовхнула його.

          - Не «зорясикай» мені тут! – викрикнула я. – Ти егоїстичне брехло!

          - Будь ласка, дай мені пояснити…

          - Йди під три чорти! – викрикнула я і рішучим кроком направилася в свою кімнату.

          Я розійшлася не на жарт. Злість охопила мене, а я навіть не намагалася чинити їй опір. Що він собі думає?! Як він міг?! Практично перед самісіньким від’їздом сповістив мене! Він був у курсі про все ще до подорожі на море. І виду не показував! От же скотиняка!

          Я вимірювала кімнату, крокуючи нею туди-сюди. На очі попалася сумка, що недбало лежала поруч з ліжком. З пересердя я врізала по ній ногою і стиснула кулаки.

          - Сонечко, – я обернулася на голос Ярослава і втупилася в нього поглядом.

          Він постояв декілька секунд у проході, а потім підійшов до мене впритул.

          - Не гнівайся, крихітко, – чоловічі руки обхопили мене і притисли до мускулистого тіла. – Я не сказав тобі раніше, тому що не хотів псувати поганою звісткою наш відпочинок. Ти б засмутилася, і ніякого задоволення від подорожі на море не було б.

          Я важко зітхнула. Ярослав мав рацію. Знаючи свій характер, інакше не могло бути. Мої думки були б зайняті лишень нашим майбутнім розставанням. Навряд чи хороший настрій був би моїм вірним супутником.

          Ще один глибокий подих. Як показник згоди із коханим. Мені знадобився деякий час, щоб злість остаточно зникла.

          - І куди ти їдеш? – трохи помовчавши, спитала я.

          - В Таллінн.

          - Далеченько, – я зітхнула.

          В кімнаті знову запала тиша. Ми стояли посеред неї, обійнявшись. Думки в голові танцювали канкан. Їх нескінченне сновигання не давало мені сконцентруватися. Щоб хоча б на одній із них зосередитись, потрібно докласти зусиль.