Розділ 16

Розділ 16

          Мій вибір на користь Славка був очевидним. Я на підсвідомості знала, що хочу бути з ним. Арсен з’явився в моєму житті зненацька. І так вже вийшло, що не в той час і не в той відрізок мого життя, коли б я могла дати шанс нашим з ним стосункам. Залишалося одне – повідомити його про моє рішення бути з Ярославом. Це було для мене вкрай важко. Адже він певною мірою мені подобався, але не більше. Симпатія, яка була між нами, не йшла ні в яке порівняння з тими почуттями, що я відчувала до Ярка.

          З дня в день я відкладала розмову з Арсеном, щоразу даючи собі обіцянку поговорити на чистоту завтра. Але з настанням нового дня нічого не змінювалося. Я все так само не наважувалася розповісти йому правду, як і раніше. Мене бісила моя нерішучість, я злилася на себе і розуміла, що так далі продовжуватися не може. Треба поставити крапку в стосунках з Арсеном і припинити пудрити йому мізки. Можливо, я тягнула час лишень через те, що знаю, як йому буде боляче почути про мене і Славка. Та хіба обман кривдить не менше? Нехай вже краще гірка правда, ніж солоденька брехня.

          Все, вирішено. Після Різдва повідомлю Арсену, що між нами все скінчено. Сьогодні, в переддень Святої Вечері, не хочу псувати йому настрій поганими новинами. От повернуся з села і поставлю його перед фактом. А зараз мені потрібно збиратися до бабці Тоні. Щороку їздимо з батьками в рідне село мами, на святкування Різдва. Відпочину там думками.

          Люблю приїздити в гості до бабусі. Ще змалечку, практично кожні літні й зимові канікули я проводила  у неї. Мій найулюбленіший спогад про село – це свіжоспечені млинці з духмяним молоком та полуничним варенням. Щоранку їх аромат пробирався в носик, і лоскотав мене доти, поки я не підіймалася з м’якої перини. Напівсонна, я брела до невеличкої кухні, на якій поралася бабця Тоня. Скільки себе пам’ятаю, вона завжди балувала мене, лагідно називаючи «манюня Зося». Скільки б мені не було років, вона й не припиняє мене так називати. Жодна людина не називає мене Зоською. Тільки вона. Пригадую, як підлітком нервувала, чуючи оте її «манюня». Обурювалася, яка я маленька? Та й ще Зося! А тепер мене це тільки тішить. Що й казати, завдяки бабусі, я й обожнюю млинці з полуничним варенням.

          Дзвінок у двері відволік мене від спогадів. Батьки дивилися вечірній випуск новин, а я нудьгувала, просто лежачи на дивані в їхній кімнаті.

          – Іди відчини, то до тебе прийшли, – сказала мама. Вони з татом переглянулися і всміхнулися.

          – З чого ти взяла? – спиталася я і підвелася. – Може, це сусідка? Піду гляну, хто прийшов.

          – Так, так, сусідка, – жартома промовив тато.

          Мені зрозуміло, чому батько говорив з такою іронією. Я ж знала, що це ніяка не тітка Марійка з вісімдесятої квартири дзвонить у двері. Хто ще, крім Ярослава, міг прийти? Після Нового року він щовечора  заходив до мене і сьогоднішній день не виключення.

          – Привіт, – Ярослав зайшов і протягнув мені коробку шоколадних цукерок. – Там сьогодні холодно, змерз неймовірно!

          – Не може бути! – вдавано здивувалася я і всміхнулася. – Ти ж спортсмен і все таке.

          – Знущаєшся?

          – Трішки, – сміючись, мовила я і в ту ж мить опинилася в обіймах хлопця.

          – Обожнюю твій сміх, – Ярослав нахилився і ніжно поцілував мене. Терпкі чоловічі парфуми у суміші з морозною прохолодою створили неповторну композицію аромату, яким я насолоджувалася з кожним вдихом.

          – Ходімо до моєї кімнати, – сказала я, як тільки Славко зняв верхній одяг.

          – Зачекай, мені треба поговорити з твоїми батьками.

          Я зупинила на ньому свій погляд і здивовано підняла брови. Що він надумав? Та Ярко і словом мені не обмовився, а одразу попрямував до залу. Я покрокувала за ним, заінтриговано чекаючи, що ж буде далі.

          – Доброго вечора, Людмило Володимирівно, – привітався він з мамою, а татові потис руку. – Як ваші справи?

          – Все гаразд, синку, – мовив батько і зменшив звук на телевізорі. – Ти як?

          – Завтра збираємось компанією в гори, Різдво, так би мовити, відсвяткувати. От хочу щоб і Зорянка з нами поїхала. Відпустите?

          – А мене чому не питаєш, чи я хочу їхати? – збунтувалась я.

          – Тому що нехай спочатку батьки дадуть згоду. А потім ми вже поговоримо.

          – Нічого не знаю, я їду в село! – ображено вигукнула я. – І взагалі, що це за середньовіччя таке? Без мого відома вирішуєш куди мені їхати!