Розділ 15

Розділ 15

          Бабах!

          Я здригнулася від несподіваного голосного вибуху хлопавки. Різнокольорове конфетті обсипало мене з голови до ніг і поволі опустилося на підлогу, утворюючи чудернацький візерунок на килимку.

          – З Новим роком!

          Оце так! Я здивовано кліпала очима, не розуміючи що відбувається. Ще жодного разу моє бажання не здійснювалося з такою швидкістю.

          – Можна увійти? – Ярослав лагідно всміхався, спостерігаючи за моєю реакцією. – Чи мені отут шампанське відкривати?

          – Так, так, проходь.

          Його поява була цілковитою несподіванкою для мене. Але, побачивши Славка, на душі одразу стало тепло і радісно, щось надзвичайно приємне лоскотало в грудях, від чого раптом захотілося всміхатися.

          – Ну, чого стоїш, як вкопана? – сміючись, спитав Ярко. – Ходи обійматися!

          Він затиснув мене в обіймах, що мені аж дух перехопило. Так, наче ми не бачилися сотні років. Його куртка віддавала морозним холодом вулиці, та мені було байдуже. В цю мить я почувалася щасливою. Вдихаючи аромат його парфумів, я усвідомлювала, що шалено скучила за Славком.

          – Зорю, хто прийшов? – пролунав з кімнати батьків голос і одразу почулися кроки. – О, привіт, Ярославе!

          Ми похапцем звільнилися з обійм одне одного і я розгублено подивилася на телефон, який тримала в руці. Я геть забула, що на тому кінці на мене чекає Арсен.

          – Вітаю з прийдешнім Новим роком! – вони потиснули одне одному руки. – Не заважатиму?

          – Що ти! – тато привітно всміхнувся хлопцю. – Проходь, сідай за стіл. Зорянко, чого не запрошуєш гостя?

          – Ем, та я…

          – Розгубилася, – відповів замість мене тато і всміхнувся. – Бачу.

          – Так, – я ствердно кивнула. – Слав, ти проходь, я зараз.

          Я поспішила до кімнати, щоб завершити розмову з Арсеном. Та на мій подив, зв’язок обірвався. Я хотіла перенабрати, та смс–ка, що надійшла від нього, зупинила мене.

          «Вибач, мушу йти працювати. Сьогодні маса народу в клубі, всі хочуть танцювати. Тож іду їх розважати. Завтра по обіді наберу. Не сумуй, цілую!»

          Що ж, це навіть добре, що Арсен поклав слухавку. Не хочу зараз вести серйозні бесіди та з’ясовувати стосунки. Адже я була б змушена сказати йому правду. Мені й так доведеться це зробити. Пізніше. Тепер зі мною Ярослав. І, якщо бути до кінця чесною із собою, я рада його раптовій появі.

          Коли я увійшла до залу, мама з татом якраз розпитували Ярослава про його навчання. Я підхопила їхню розмову і зовсім скоро ми весело базікали на різні теми. Час від часу я ловила Ярославів погляд, який дивився на мене чи то з цікавістю, чи то із захопленням. Мені хотілося опинитися з ним наодинці, відчути теплий подих, насолодитися поцілунком. Так, ось чого я бажаю! Щоб його вуста лагідно пестили мої…

          – Зорю, що ти цілий вечір літаєш в хмарах? – татко засміявся, і лишень тепер я помітила, що всі троє дивляться на мене.

          – А що таке? – не розуміючи про що мова, перепитала я.

          – Пропоную тобі піти зі мною, – мовив Ярослав.

          – Куди? – я щось явно пропустила в розмові, поки занурилася у мрії про поцілунок.

          – Ми з друзями зібралися в Макса на квартирі, щоб відсвяткувати Новий рік. Якщо хочеш – ходи зі мною.

          Я розгубилася, почувши його пропозицію. З одного боку, я розуміла, що Славко скоро піде і невідомо коли ми знову з ним зустрінемось. І чи зустрінемося взагалі. А з іншого боку, я прагнула опинитися поруч з ним не в такій формальній обстановці, щоб можна було почувати себе більш розкуто і без пильних поглядів батьків.

          Варто було погодитися, що я і вирішила зробити. Мені вистачило декілька хвилин, щоб зібратися і невдовзі ми йшли засніженими вуличками Городянки, прямуючи у бік Максового будинку. Вікна квартир весело підморгували гірляндами, освітлюючи яскравими кольорами нудні образи будівель. Нічне місто кипіло життям, не дивлячись на пізню годину. Майже в кожному помешканні вирували веселощі й радісне святкування. Ніхто ще з них не збирався засинати.

          Під ногами тихо поскрипував сніг і цей звук здався мені схожим на хрускіт картопляних чипсів. Славко лишень легко всміхнувся, коли я поділилася з ним своєю асоціацією. Я весело щебетала про красу зимових пейзажів, тендітність сніжинок і їх оригінальні узори, а Ярослав просто йшов поруч і мовчки слухав мою балаканину.