Розділ 14

Розділ 14

          – Зорянко, віднеси олів’є на стіл, – сказав тато і передав мені повну тарілку з салатом. Я затримала погляд на шрамах на його пальцях, і одразу згадала, чому не люблю Новий рік.

          Вся ця передсвяткова метушня діє мені на нерви, а не викликає радість і піднесений настрій. Абсолютно не розумію, що святкового в ялинках, які знищують і вирубують тисячами заради примхи людей. Столі, заваленому різноманітними наїдками та неміряній кількості спиртного, від чого наступні дні болять голова і печінка. Чому кожен ведучій новорічних телепередач усміхається на всі тридцять два зуби? Чому тут радіти? Що черговий календарний рік промайнув? Чи тішитися тому, що всі плани та бажання, які ти ставив за мету досягти до кінця року, не справдилися?

          Так було не завжди. Колись, я, як і всі дітки, обожнювала Новий рік. До одного випадку.

          Пригадую своє глибоке розчарування, коли я дізналася, що Діда Мороза не існує. Що замість нього до мене щороку приходив тато, в костюмі, взятому на прокат. Кожного вечора, тридцять першого грудня, я з нетерпінням очікувала на Діда Мороза, виглядаючи його у вікно. Я намагалась угледіти, як він спускається з неба на своїх санчатах, запряженими оленями й зупиняється прямісінько поруч з нашим під’їздом. Але мені ні разу не вдавалося його побачити, адже щоразу, як тільки він мав з’явитися, мама завжди знаходила для мене заняття. І поки я поралася з якимось дрібним дорученням, у квартирі вже лунав дверний дзвінок.

          Тепер я розумію істину причину цих «надважливих» маминих прохань. А тоді… Тоді я обурювалася і злилася, адже я пропустила таку подію – появу Діда Мороза!

          Я добре пам’ятаю той Новий рік. Мені було майже вісім і я досі вірила в існування казкового персонажа. Цього разу Дід Мороз затримувався і я вже почала рюмсати, що він не прийде. Скиглила, що була неслухняною дівчинкою і залишуся без подарунка. Мама заспокоювала, пояснюючи, що не лишень я, а багато діток очікує на нього. Тим паче, сьогодні дуже сильна завірюха і сани могли потрапити в заметіль. Близько десятої вечора пролунав такий довгоочікуваний дзвінок у двері. Все було як завжди – радісний Дід Мороз вітав з прийдешнім Новим роком, веселим голосом розповідаючи свої пригоди, що трапилися по дорозі з Північного полюса. Я тішилася, слухаючи розповіді, очікуючи на свого подарунка.

          І ось, коли він витягнув з мішка велику коробку в красивій обгортці й простягнув її мені, я помітила, що у Діда Мороза точнісінько такі ж самі шрами на пальцях, як в тата. Я оторопіла, так і застигнула з протягнутими руками.

          – Що трапилося, доню? – мама нахилилася до мене і зазирнула в обличчя.

          – Це не справжній Дід Мороз, – розчаровано промовила я і з сумом поглянувши на неї, тихо запитала: – Це татко?

          Мама зрозуміла, що я здогадалася. Вона намагалася перемикнути мою увагу на подарунок, жартувала, щоб хоч якось розрядити напружену ситуацію.

          Після того випадку для мене передноворічної магії більше не існувало. Віра у диво і казку, немов ялинкова скляна куля, що впала додолу, розбилася і розлетілася на друзки.

          – Зорю, що ти така замріяна? – тато увійшов до залу з пляшкою шампанського. Його несподівана поява повернула мене до реальності. – Закохалася чи що?

          – Чи то вона, чи в неї, – відповіла замість мене мама, розкладаючи тарілки. – Тут на горизонті ще один кавалер з’явився.

          – Оце так! Яка наша доня популярна,  – сказав батько, усміхаючись. – Одного я знаю. А хто інший?

          – Арсен, хлопець з Івано–Франківська.

          – Припиніть розмовляти так, наче мене тут немає, – сказала я, дістаючи з серванта бокали і поставила їх на стіл.

          – А що Славко? – поцікавився тато і ми зустрілися з ним поглядами.

          – А що Славко? – перепитала я. – Поняття не маю. Давно з ним не розмовляли.

          – Вирішив отак от здатися без бою, віддавши тебе іншому?

          – Тату, ми живемо в сучасному світі, а не в еру лицарів і турнірів.

          – Ти зрозуміла, що я мав на увазі, – сказав він. – Не важливо яке століття за вікном. Чоловік завжди буде боротися за жінку, яку кохає.

          – Певно, не кохає, якщо нічого не робить, – мовила я.

          – Не роби завчасних висновків, – з цими словами тато подався на кухню, щоб допомогти мамі.

          А які ще висновки я могла зробити? Цілий тиждень про нього ні слуху, ні духу. На відміну від Арсена. З ним я постійно на зв’язку, спілкуємося щодня. Позавчора без попередження приїхав з Франківська, щоб мене побачити. Звичайно, мене неабияк потішила ця несподіванка. Ми гарно провели декілька годин разом. Мені легко і просто з Арсеном, та я помітила, що увесь час порівнюю його з Ярославом.