Розділ 7

Розділ 7

          Здуріти можна!

          Здавалося, що моє лице стало порцеляновим, як в раритетної ляльки, що здатна лишень кліпати довгими віями. Я мовчки дивилася на Ярослава, й не могла збагнути ситуації, що склалася.

          - Тримай, це тобі, - сказав Ярко і взявши мою руку, поклав коробочку у долоню.

          Його дотик вивів мене з прострації. Мій погляд ковзнув спочатку на руку, потім знову на хлопця.

          - Послухай, - почала було я, та слова давалися мені з певною важкістю. Що за чорт? Зробивши глибокий вдих, продовжила: - Це зайве. Не варто було. Мені не зручно приймати від тебе подарунки, стільки часу минуло…

          - Я не сьогодні це придбав, - урвав мене Славко. – Він чекав на тебе увесь цей час. Купив ще три роки тому. Хотів подарувати на день народження, коли повернуся зі Львова. Та сама знаєш, як склалися обставини.

          - Стільки часу минуло, а ти зберіг?

          Він нічого не відповів, лишень всміхнувся.

          Я відчинила дарунок і побачила всередині крихітного голуба - срібний підвіс витонченої роботи ювеліра, що вклав туди своє натхнення й кропітку працю. Маленький птах наче застиг, назавжди зупинив свій політ, здійнявши вгору крила.

          - Красивий, - мовила я, виймаючи прикрасу з футляра.

          - Пригадую, ти ходила зі срібним ланцюжком. Я гадав, що цей кулон мав би тобі личити.

          - Правда, я давно його зняла. Але зараз готова знову одягти.

          Славко дивився, як я підійшла до туалетного столика і вийняла з шухляди шкатулку, в якій зберігалися мої прикраси. Нічого надто коштовного, але рідні серцю дрібнички. Вийнявши з-поміж усього ланцюжок, я почепила на нього підвіску і звернулася до Ярослава:

          - Допоможи застібнути.

          - Секунду, - мовив хлопець, намагаючись впоратися із застібкою.

          Він стояв позаду і я могла спостерігати за нами у дзеркало. Високий, привабливий, з чіткими рисами обличчя й глибокими сірими очима молодий чоловік і русява, довговолоса, струнка й на голову нижче від нього дівчина. Ми могли б стати гарною парою. В минулому, підлітками ми виглядали зовсім інакше. Трохи кострубаті й ще по-дитячому складені, ми тоді ще не набули сексуальності і зрілої привабливості. Хоча ми були все ті ж Зоряна й Ярослав, але дещо інші. Дорослі.

          Його пальці так ніжно торкалися шкіри, що сироти пробіглися нею. Подих, гарячий й настільки близький, що обернися – вуста мимоволі впруться в його. Я заплющила очі, намагаючись вгамувати фантазію, яка розгорілася на тлі спогадів про м’які вуста Ярослава. З пам’яті вмить виринув солодкий присмак його поцілунків, які щоразу бентежили дівочу уяву.

          - Ось, - тихо промовив Славко і лагідно розправив моє волосся й опустив руки мені на плечі. – Подобається?

          - Дуже! – ледь чутно сказала я і торкнулася тендітної коштовності, що красувалася в мене на грудях.

          Як же мені кортіло відчути тепло його обійм! Несамовито припасти поцілунком до вуст і вгамувати довготривалу спрагу, що відчувала останні роки від розлуки з Яром. Вона посилилась, варто було Славкові опинитися поруч. З'явилася нізвідки, наче чекала цієї зустрічі, вичікувала слушної нагоди нагадати про себе. Незавершені стосунки завжди шукають можливості для продовження. Щоб на місці трьох крапок поставити кому. Відчуття різко загострилися, дихання пришвидшилося. В горлянці пересохло, настільки напруженим був цей момент.

          Я поглянула у дзеркало й наші погляди зустрілися. Ну, чого він нічого не робить?! Хочу, щоб він міцно притис мене до себе! Пристрасно поцілував! А він просто стоїть і милується мною. Хоча… Щось є у його погляді. Ніжність, турбота. Щось тепле й зігріваюче. Погляд, що проникає глибоко в душу, розчиняючись там на дрібні сонячні промінчики, від яких стає лагідно й добре.

          Я обернулася до Ярослава. Ось його вуста, так небезпечно близько й так нестримно далеко. Така коротка відстань, а як важко наважитися її подолати! Руки обхопили мій стан, змушуючи затамувати подих в передчутті такого довгоочікуваного поцілунку.