Розділ 2

Розділ 2

Десять років тому

          – Відпусти! – мій голос прозвучав сміливо, вимагаючи підкоритись. – Негайно відпусти мене!

          Я з силою смикнула руку, але не змогла вирватись з цупкої хватки. Хлопець міцно тримав мене за зап’ясток і не мав наміру розтискати пальці. Це страшенно дратувало!

          З гнівом поглянула в очі Ярослава. На його обличчі сяяла посмішка, яка говорила лишень про одне – мені не стане фізичної сили боротися з хлопчачою міццю.

          Думки плутались, і хотілося одного – піти звідси. Але я не могла. Славко міцно тримав за руку і насилу не давав відійти від себе. Навколо стояли юнаки з його компанії та уважно спостерігали за нами.

          – Один поцілунок – і відпущу, – мовив юнак і лукаво всміхнувся.

          Щооо?! Оце вже ні! Ще раз спробувавши викрутити руку, я відчула, як шкіра під його пальцями почала пекти та одразу ж з’явився глухий біль. Але сліз від неприємних відчуттів не було. Навпаки, всередині утворилася водоверть, яка закипала від злості й обурення.

          Рішення, як вийти з цієї неприємної ситуації, прийшло моментально. З усієї сили, я вліпила Ярославу такий ляпас, що той від несподіванки завмер. Я вклала в нього всю свою лють. Почулися здивовані вигуки й через мить хлопці розреготались, а дехто навіть присвиснув. Різко смикнула руку і нарешті вирвала її. Потираючи зап’ясток, я люто зиркнула на юнака і рішучим кроком попрямувала якомога поділі від нього і усієї компанії. Влаштував цирк для своїх пацанів!

          – Придурок! – випалила, швидко крокуючи вузькою вуличкою поміж приватних будинків. – Ненавиджу його!

          – Агов, Зорю! Зажди мене!

          Позаду почувся голос подруги. Ярина бігла за мною, і порівнявшись, продовжила йти поруч.

          – Ну, ти даєш! – захоплено промовила дівчина і розсміялась. – Ти йому добряче врізала!

          – Буде знати, як мене змушувати! Я йому не песик, щоб слухатись! – гнівно кинула я і з пересердя пнула камінець, що валявся на дорозі.

          – Та що ти завелась? – подруга підійшла до великої цементової брили, якою була перегороджена вуличка від проїзду автомобілів. – Давай присядемо, ноги затомились тебе наздоганяти.

          – Краще я б не приходила гуляти в твій двір! – промовила я і сіла поруч Ярини. – І чого він до мене причепився?

          – Сподобалась, – знизила плечима дівчина і вийняла з кишені жуйки «Орбіт» і простягнула мені одну. – Будеш?

          – Угу, – ствердно кивнула я і простягнула долоню. М’ята приємно охолоджувала й освіжала. – Сподобалась?! Хіба так залицяються?

          – Зоря, ти як з минулого сторіччя! – Яринка розреготалася. – А ти чекала, що він тебе спочатку на бал запросить?

          – Блін, чого ти регочеш?! – її слова обурили мене. Я заклала руки на грудях і суворо глянула на подругу.

          – Таке враження, що тобі десять років, а не чотирнадцять! – дівчина зробила з жуйки бульку  і голосно її луснула. – Важко було тобі його чмокнути в щічку?

          – Але ж не силою мене змушувати! Не розумію, що на нього найшло?

          – Та кажу ж тобі – ти йому сподобалася! Що тут не зрозумілого? – знизила плечима Ярина і сплюнула жуйку в траву. – Ярко взагалі з дівчатами мало що спілкується. Перший раз його таким бачу.

          Ми замовкли. Сподобалась? Суміш почуттів вирувала всередині мене, утворивши незрозумілий коктейль з дивним присмаком. Я все ще була зла на Ярослава. Так грубо зі мною ще ніхто не поводився! Одночасно, мені лестило те, що я сподобалась цьому хлопцеві. Тим більше, якщо він уникає дівчат. А тут такий інтерес до мене! Треба було спробувати пофліртувати з ним, кинути декілька грайливих поглядів. Ситуацію можна було вирішити мирно, з посмішкою. Але я не вміла поводитися з хлопцями. Тобто, кокетливо себе вести з ними. Так, як це роблять решта дівчат. Однокласниці, наприклад. Он, як вправно Наталка Дзундза крутить ними – один помах вій, ніжна посмішка, і всі хлопці класу ладні зробити для неї будь-що.

            Ще жоден хлопець не проявляв до мене інтерес. Не те, що я була некрасивою чи відлюдьком. Здебільшого хлопці сприймали мене, як друга. Дівочої краси вони не помічали. До ситуації з Ярославом. Вперше моя зовнішність справила враження на юнака. Я зацікавила його, як дівчина! І тепер, коли це сталося, я вправно все зіпсувала. Всі мої подружки мали пару, гуляли зі своїми кавалерами в парку або ж каталися на велосипедах. А я була білою вороною серед них, зайвою у своєму дворі. Тому і пішла сьогодні гуляти до своєї Яринки. Від усіх цих думок мені стало сумно.

          – Шкода, що так вийшло, – подруга важко зітхнула. – Не думала, що так все обернеться.

          Вона видерлася з ногами на брилу і спостерігала за заходом сонця.

          – Не переймайся ти, – я задерла голову, спостерігаючи за нею. – Будемо в школі спілкуватися, як і раніше.

          Я поглянула на Яринку, яка втупилася зажуреним поглядом в небо. Поступово воно змінювало своє забарвлення зі світлого на ще темніший. Наче якійсь художник змивав сіру фарбу з забрудненого пензля у прозорій воді, від чого вона кожного разу ставала каламутнішою. На фоні заграви темне волосся Ярини набуло магічного сяйва, воно світилось якимось потойбічним вогнем.

          Мені подобалася Ярина. Мила кароока брюнетка, з кумедною гривкою та коротким волоссям, яке вона завжди збирала в куций хвостик на потилиці. Невисока на зріст, худорлява, але вже з досить помітними жіночими формами. Я посміхнулась, згадавши, як в класі її кличуть «Булочка» через її прізвище – Хлібкевич, а не за пишні форми.

          Вона була не просто моєю однокласницею. Наша дружба розпочалася ще в п’ятому класі і триває вже не перший рік. Ми мешкали в одному кварталі, але на сусідніх вулицях, і завжди гуляли разом – то в її дворі, то в моєму. Не знаю чому, але вона вирішила, що сьогодні нам варто приєднатися до її компанії. Тож, коли ми зустрілись, то попрямували на поле, де вони зазвичай збиралися.