Розділ 49.

Дім Вітело прокинувся раніше за світанок — не від скрипу дверей, не від гулу моторів, а від тихого, майже зляканого голосу Арії:

— Массімо… здається, почалося…

Він підскочив, ніби почув вибух.
Очі широкі, серце в горлі, руки тремтять.

— Як почалося? Коли? Де болить? — він панікував так, як ніколи в житті.

— Массімо… — Арія ледь усміхнулася крізь біль. — Спокійно. Просто… здається, це перейми.

П’ять секунд — і весь маєток уже стояв на ногах.
Охоронці, лікар, акушерка — усі в русі.
А Массімо не відходив від неї ні на крок, ні на секунду.

---

У пологовому залі повітря було густим — від напруги, болю й очікування. Але Массімо тримав Арію за руку так, ніби вона була його єдиною опорою у світі.

— Я тут, amore mio, — шепотів він, поцілуючи її пітний лоб. — Дихай зі мною. Тримайся. Ти найсильніша жінка, яку я знаю.

Арія стискала його руку так сильно, що він не відчував пальців, але навіть не думав скаржитися.

— Боляче… — прошепотіла вона, затамувавши подих, коли перейма накрила хвилею.

— Я з тобою. Я поруч. Не відпущу, — повторював він, і голос його тремтів.

---

Коли настав момент тужитися, Массімо зблід, але не відійшов. Його погляд палахкотів — страх і любов у чистому вигляді.

— Ще трошки, Аріє! — сказала лікарка. — Я вже бачу головку. Ти справляєшся чудово!

Арія стиснула зуби, зібрала всю силу в тілі й душі — і вигукнула, ніби випускаючи все повітря світу.

І тоді…

Пролунало перше тоненьке, але сильне дитяче зойкання.

— Хлопчик! — оголосила акушерка. — Ваш Адріано!

Массімо закрив лице руками, а потім вибухнув якимось тихим, зламаним сміхом, який був дуже схожий на плач. Йому поклали малого на груди — зморщеного, рожевого, такого маленького, але вже володаря його серця.

— Mio figlio… — прошепотів він. — Мій син…

Та Арія в цей момент знову застогнала.

— Ми ще не закінчили, — сказала лікарка. — Дівчинка теж іде.

Массімо миттю повернувся до Арії, притис її руку до своїх губ.

— Ти зможеш, amore. Ще трохи. Наш маленький янгол чекає.

Перейма накотила, сильніша за всі попередні.
Арія закричала, виплеснувши останні сили.

І ще одне плачання заповнило кімнату.

— Дівчинка! — оголосила лікарка. — Ваша Серафіна!

Арія заплакала. Тихо, щиро, без жодної стриманості.

Массімо теж плакав — не соромлячись нікого.
Він торкнувся маленької голівки донечки, яку поклали Арії на груди.

— Ви… моє життя… — шепотів він. — Ви всі троє.

Арія поглянула на нього крізь сльози.

— Ми… сім’я, Массімо.

Він опустився поруч, поцілував її в губи — ніжно, благоговійно.

— Найважливіша у світі сім’я.

---

У цю мить у домі Вітело з’явилося нове життя.
Двоє малюків — Адріано й Серафіна — які назавжди змінили Массімо й Арію.

І вже не здавалося, що колись існував світ без них.