Розділ 41.

Двері в кабінеті відчинилися, і лікарка Моралес покликала:

— Містер Вітело, можете зайти.

Массімо зайшов різко, ніби весь цей час стояв, напружено тримаючись за ручку дверей.
Його очі відразу знайшли Арію — бліду, розгублену, сидячу на кушетці з руками, зчепленими в замок.

— Арія, що сталося? — він підкотився до неї швидше, ніж вона встигла вдихнути. — Ти захворіла? Скажи мені—

— Массімо… — тихо перебила вона.

Його руки лягли на її щоки.
Він нахилився ближче, намагаючись знайти відповідь у її очах.

— Скажи мені зараз. Я не витримаю невідомості.

Вона змагалась із комком у горлі.
Думала, що буде простіше.
Що зможе просто сказати.
Але слова застрягали, як щось крихке.

Вона поклала долоню поверх його руки.

— Массімо… я… вагітна.

Наче в кабінеті стала ідеальна тиша.
Навіть повітря перестало рухатися.

Очі Массімо повільно розширилися, і він не моргав цілу довгу секунду.

— …Що? — він ледве говорив.

— Я вагітна, — повторила вона тремтячіше. — Лікарка сказала… уже вісім тижнів. Я пропустила укол, бо… — голос її затремтів, — бо напади Луки почалися, і я зовсім забула…

Массімо опустив погляд на її живіт.

Не на секунду —
довго.
Немов намагався усвідомити, відчути, уявити.

Потім повільно, обережно, ніби вона була з кришталю, став на коліна перед нею.

Поклав долоню на її живіт.

І тільки тоді вдихнув.
Глибоко.
Нерівно.

— Ти носиш мою дитину… — прошепотів він так тихо, що Арія ледь почула.

Він притулив чоло до її живота.

І його плечі здригнулися — не від слабкості, а від того, що він проживає найсильнішу емоцію в житті.

— Массімо… — вона торкнулася його волосся.

Він підвівся різко й обхопив її обличчя долонями.

— Все добре? Тобі нічого не загрожує? Дитині нічого не загрожує?
Він повернувся до лікарки майже з риком:
— Я хочу знати все. Аналізи. Стан. Кожну загрозу. Кожен можливий ризик.

— Вагітність проходить добре, — спокійно відповіла лікарка. — Її нудота, запаморочення — звичайні симптоми. Нічого критичного. Але їй потрібно мінімізувати стрес.

Слово “стрес” вдарило по Массімо сильніше, ніж куля.

Бо він знав — це через війну з Лукою.

Через його світ.
Його ворогів.
Його темряву.

Він повернувся до Арії.

— Я винен, що ти забула укол. Це я втягнув тебе в усе це. Це я—

Вона притисла палець до його губ.

— Ні. Це не твоя провина.
Я просто… розгубилася.

Він торкнувся її лоба своїм.

— Ти ніколи більше не розгубишся. Я не дозволю, щоб щось загрожувало тобі чи… нашій дитині.

Вперше слова "нашій дитині" звучали реальністю.

Він схопив її за талію й обережно притягнув до себе, ніби боявся міцно обійняти.

— Арія… ти подарувала мені те, про що я ніколи не думав, що зможу мріяти.
Я стану батьком. А ти — матір’ю моєї дитини.

Вона всміхнулася крізь сльози.

— Ти щасливий?

Він усміхнувся так, як Арія ніколи не бачила.
Не хижо.
Не владно.
А щиро.
По-справжньому.

— Це найкраща новина мого життя.

Він поцілував її — ніжно, обережно, так, ніби цілував обіцянку майбутнього.

— Підеш? — тихо спитала вона, ковтаючи сльози.

— Ні, — він підняв її на руки. — Тепер я не відпущу тебе ні на крок.

І, перш ніж вийти з кабінету, Массімо глянув на лікарку:

— Від сьогодні вона буде під найкращою охороною.
І я хочу щотижневі огляди.
Я хочу знати все.
Я не дозволю, щоб хтось або щось загрожувало моїй родині.

Слово “родині” вперше прозвучало не як мрія.

А як реальність.
І початок нової війни — за тих, кого він любить.