Розділ 39.

Минуло кілька місяців.
А разом із ними — останні залишки ілюзії спокою.

Світ Массімо жив у постійній напрузі, наче повітря перед вибухом.
Лука — тінь, яка раніше лише придивлялася здалеку, — тепер діяв відкрито, нахабно, без жодного страху.

---

Перший напад стався на один із клубів Массімо у центрі міста.
На камерах було видно, як люди Луки увірвалися серед ночі, побили охорону і підпалили складське приміщення.

Через тиждень — ще один удар.
Тепер уже на порт, де зник один із контейнерів із товаром.

Потім — на людей.
На водія.
На бухгалтера.
На охоронця, який служив родині п’ятнадцять років.

Один за одним вони ставали мішенями.

І Лука не ховався більше за спинами своїх людей.
Він лишав попередження.
Кожен раз те саме:

> “Передай Массімо: я йду за тим, що найцінніше.”

Арія дізнавалася про все це першою — бо кожного разу, коли Массімо повертався додому, він був іншим.
Жорсткішим.
Напруженішим.
Зовні кам’яним — але під цим каменем у ньому кипів страх. Страх — тепер реальний, глибокий, справжній.

За неї.

---

Одного вечора Массімо повернувся пізно.
Двері кабінету грюкнули сильніше, ніж зазвичай.
Арія, яка чекала на нього вже годину, миттєво підвелася з дивана.

— Що сталося? — запитала вона тихо.

Массімо не відповів одразу.
Він мовчки розстібнув піджак, кинув його на крісло й стиснув пальці так сильно, що хруснуло.

— Лука знову вдарив.
Голос глухий, небезпечний.

— Де цього разу?

Він підняв на неї очі.
Темні. Глибокі. Втомлені так, як вона ще ніколи не бачила.

— На мій офіс у Мілані. Прямий напад. Постраждали двоє хлопців. Один у лікарні… в критичному стані.

Арія завмерла.
Вона знала, що сказати зараз щось правильне… майже неможливо.

— Массімо… ми повинні бути обережні. Лука не збирається зупинятися.

— Я знаю.
Він пройшовся кабінетом, наче хижак у клітці.
— Він хоче, щоб я вийшов із тіні. Щоб я розлютився. Щоб я зробив помилку.

— І?

Массімо зупинився прямо перед нею, взяв її за обличчя двома руками, великими, теплими, але напруженими.

— Я не дам йому підібратися до тебе. Чуєш?
Його голос зривався.
— Ти — те найцінніше, що у мене є. Він це знає. Він цим грає. Але я… я цього не дозволю.

Арія притиснулася чолом до його грудей.

— Ми пройдемо це разом.

— Так, — прошепотів він.
І цей шепіт був обіцянкою, клятвою, загрозою.

---

Проте з кожним днем удари Луки ставали жорсткішими.
Більш продуманими.
Більш персональними.

Він почав надсилати фото.
Місця, де бувала Арія.
Кабінет Массімо.
Їхній будинок — здалеку, з дороги.

Він показував: "Я бачу вас."

І одного ранку охорона знайшла на воротах маєтку маленьку чорну коробку.

Всередині лежав кулон — такий самий, який Массімо подарував Арії після їхньої першої ночі разом.

Символ.
Попередження.
Початок великої війни.

Тиша перед штормом закінчилася.