Розділ 37.

Дощ лив стіною. Сіра злива била по вікнах маєтку, немов світ намагався попередити — сьогодні станеться щось непоправне.

Массімо повертався з зустрічі з людьми Ріккардо. Він був спокійний, але всередині — як натягнута струна. Арія це відчула ще до того, як почула звук двигуна за вікном.

Вона вибігла в хол. Двері розчахнулись, і Массімо ступив усередину, злегка мокрий, але з ясним, зосередженим поглядом.

— Ти повернувся, — видихнула вона, кидаючись до нього.

Він притягнув її до грудей і вдихнув її запах, заспокійливий, рідний.

— Так. І все поки під контролем. Але, amore, я мушу сказати тобі дещо важливе…

Але договорити він не встиг.

Зовні долинув звук, який не сплутаєш ні з чим.

Постріл. Один. Різкий.

Массімо рефлекторно розвернувся, накриваючи Арію собою.

— Укриття, — прошепотів він, вже притискаючи її до стіни.

— Массімо, що відбувається?!

— Вони знайшли нас, — його голос був тихий, але сповнений смертельної холодної рішучості. — Той, хто стежив за нами останні тижні… Він прийшов.

Другий постріл пролунав ближче.

Охорона миттєво зреагувала — по рації понеслися команди, хтось уже біг до воріт.

Але Массімо знав: якщо ворог наважився стріляти так відверто — це не випадкова погроза. Це спроба зламати.

— Аріє, слухай мене, — він взяв її обличчя долонями. — Залишайся тут. Не виходь. Я повернуся до тебе за хвилину.

— Ні, — її голос тремтів, але був упертим. — Ти не підеш сам.

— Я мушу. Це моя війна, amore. І я не дозволю, щоб ти потрапила під перехресний вогонь.

Вона ковтнула повітря, очі блищали від страху.

— Обіцяй, що повернешся.

Він торкнувся лоба її лобом.

— Я завжди повертаюся до тебе.

---

Він вийшов на ґанок. Дощ бив по обличчю, але Массімо дивився вперед, у темряву, де хиталося світло від фар машини, що зупинилася за воротами.

Із тіні вийшла постать.

Чорний плащ, капюшон, розмірені кроки.

Массімо відразу впізнав.

— Лука Моретті.

Ім’я, яке зникло зі світу десять років тому. Вважали мертвим. А він стояв тут — живий, цілеспрямований… і охоплений холодною ненавистю.

— Давно не бачилися, Мас, — промовив він, опускаючи капюшон. — А я ж тебе попереджав: усе має ціну. І за таку слабкість, як любов, ти заплатиш найбільше.

Массімо стискав пістолет так сильно, що пальці німіли.

— Не смій чіпати її.

Лука посміхнувся.

— Уже пізно.

Третій постріл пролунав так швидко, що Арія, яка визирнула з коридору, закрила рот долонею, приглушуючи зойк.

— Массімо!! — крикнула вона.

Массімо не впав — він встиг ухилитися, кулю зачепило кам’яну плиту позаду. Але цього було досить, щоб Лука зник у темряві так само швидко, як з’явився.

Охорона прибігла, засвітилися ліхтарі. Але ворога вже не було.

Лише злива. І загроза, що тепер стала на крок ближче.

---

Арія вибігла до нього.

— Ти поранений?!

— Ні. Все добре, — він обійняв її, вдихаючи, відчуваючи, що цей дотик — його єдина твердість у бурі.

Вона тремтіла, як пташка в його руках.

— Це він? Той, кого ти боявся?

Массімо кивнув.

— Так. І тепер він не зупиниться. Він знає, де я найуразливіший.

Він притис її ще міцніше.

— Я не дозволю йому торкнутися тебе. Ніколи. Але ця війна щойно почалася.

За їхніми спинами між каштанами блиснуло щось схоже на відблиск лінзи.

Хтось їх знімав.

Хтось був там.

І Лука це точно бачив.