Розділ 35.

Будинок відчував напругу так само сильно, як і вони.
Охоронці розмовляли пошепки. На воротах змінили всіх, навіть тих, кому Массімо довіряв роками. Кожен кут, кожна камера, кожне вікно — все перевіряли двічі.

Але найбільше змінився він.

Массімо став мовчазнішим. Зосередженим. Його рухи — точні, холодні, небезпечні. Ті, хто бачив його у справі, знали: це режим війни.

Арія відчувала це кожною клітинкою.
І вперше за довгий час їй було справді страшно.

Не за себе.
За нього.

---

Вечером вони сиділи в кабінеті.
Массімо не піднімав голову від столу, працюючи з документами, планами, схемами.
Арія тихо підійшла й поклала руку на його плече.

— Ти майже не їв, — сказала вона м'яко.
— Не голодний.
— Ти не спиш.
— Маю бути напоготові.
— Ти мене уникаєш, — прошепотіла вона.

Він зупинився. Повільно підвів погляд.

У цих очах було… не відсторонення.
А біль.

— Аріє… — він провів долонею по її щоці. — Я не уникаю. Я… боюся.

— Чого? — здригнулася вона.

— Що він може забрати в мене все. Те, що для мене тепер найцінніше.

Вона сіла на стіл, ближче до нього, змусивши його зустріти її погляд.

— Я не річ, Массімо. Я твоя дружина. І я з тобою. Не позаду. Не збоку. Поруч.

Він закрив очі й на секунду просто притулив лоб до її грудей, обхопивши її талію руками.
Це був не мафіозі.
Не бос.
А її чоловік.

— Я не переживу, якщо з тобою щось станеться, — прошепотів він.

— І я не переживу, якщо щось станеться з тобою, — відповіла вона, гладячи його волосся.

— Ось тому ми й мусимо діяти першими, — різко додав він і підвів голову. — Я не чекатиму. Не дам Луці жодного шансу.

---

Після вечері Массімо повів її до сховища зі зброєю.
Він відкрив сейф, дістав невеликий чорний кейс і простягнув їй.

Арія відступила на крок.

— Що це?

— Твоє.
— Що — моє?
— Відкрий.

Вона розкрила кейс — і завмерла.

Всередині лежав маленький пістолет, легкий, елегантний, із темним глянцем. На руків’ї — крихітна гравіровка у формі літери A.

— Це… для мене?
— Так. — Він підійшов ближче, поклав руку на її талію. — Ти навчалася стріляти добре, але настав час мати власну зброю.

Арія підняла на нього погляд.
— Ти хочеш, щоб я… ходила з цим?

— Я хочу, щоб ти була в безпеці.

Вона мовчала.
І враз побачила в його очах не холод. А страх втрати.

Взяла пістолет у руку.
Він ідеально пасував.

— Добре, — сказала вона. — Я носитиму його.

Массімо видихнув так, ніби вона щойно врятувала його.
Коротко, різко, але полегшено.

Він притягнув її ближче, поцілував жорстко, глибоко, з прихованою відчайдушністю.

— Я пишаюся тобою, amore, — прошепотів він до її губ.

---

Вночі Арія не могла заснути.
Вона лежала на грудях Массімо, слухаючи, як сильно й швидко б’ється його серце.
Він спав — вперше за багато днів — але внутрішня напруга не зникла.

Вона дивилася на його профіль у півтемряві.

Її чоловік.
Її захисник.
Її небезпека.
Її все.

І вона пообіцяла собі:
вона теж буде його силою.

---

На камерах, у темному кутку двору, тінь знову рушила.
Цього разу довше стояла.
Наче дивилася прямо у вікно їхньої спальні.

Постать у капюшоні усміхнулася в темряві.

— Це тільки початок, Массімо, — прошепотів чоловік, ледь торкнувшись леза ножа, який висів у нього на поясі.
— Подивимося, чи зможеш ти захистити те, що так хочеш вберегти.

Тінь розчинилася в ночі.

Гра почалася.