Розділ 31.

Маєток був незвично тихим.
Не тишею напруження, не тишею перед бурею — а вперше за довгий час тишею спокою.

Арія сиділа на терасі, загорнута в теплий плед, і дивилася на захід сонця над садом.
Повітря пахло свіжістю після дощу, а вдалині ледве чутно шумів океан.

Вона вперше за багато тижнів відчувала… легкість.

Кроки за спиною прозвучали тихо, але вона одразу впізнала їх.
Массімо.
Її чоловік.
Не тінь, не загроза, не хижак у масці — а просто він.

Він підійшов, поклав їй на плечі теплі руки й нахилився, щоб поцілувати її в маківку.

— Ти тут замерзнеш, amore, — тихо сказав він.

— Я чекала тебе.

Він усміхнувся — по-справжньому.
Не хижо.
Не зверхньо.
А тепло.

— Я тут.

Він сів поруч і обійняв її так, щоб вона змогла притулитися до нього. Арія поклала голову йому на плече, відчуваючи, як розслаблюється кожен м’яз.

— Як ти? — запитала вона.

Массімо зробив глибокий вдих, ніби вперше дозволяючи собі видихнути все, що носив у собі роками.

— Сьогодні я закрив найстрашніший розділ свого життя.
— Ти молодець, — прошепотіла вона.

Він нахилився до її руки, поцілував пальці.

— Я зробив це заради нас. Я більше ніколи не дозволю чужому болю увійти в наш дім.

Арія притиснулася до нього ще ближче.

— Знаєш, — сказала вона, — здається, це перший вечір, коли я не боюся, що щось піде не так.

Массімо повернув голову, щоб подивитися на неї.

— Це тому, що тепер я не дозволю світу торкнутися тебе. Ні минулому, ні ворогам, ні навіть долі.

— А ти? — Вона підняла на нього погляд. — Чого хочеш ти?

Він не відповів відразу. Просто дивився на неї — на свою дружину, на своє світло, яке він не очікував знайти у світі темряви.

— Я хочу… — він провів пальцем по її щоці, ніжно, обережно — …мир. З тобою. У нашому домі. У нашому ліжку. У нашому житті.

Серце Арії наповнилося теплом.

— У нас буде мир, Массімо.

Він усміхнувся, нахилився і поцілував її — повільно, ніжно, без поспіху.
Не як хижак.
Не як володар.
А як чоловік, який нарешті дозволив собі кохати.

Коли вони відірвалися один від одного, Массімо взяв її за руку й піднявся.

— Ходімо. Я хочу провести з тобою вечір… просто як чоловік і дружина. Без гучних слів. Без страхів. Без тіней.

— Що ти задумав? — усміхнулася Арія.

— Тільки найпростіше. — Він провів великим пальцем по її долоні. — Повечеряємо на кухні, самі. Я навіть спробую щось приготувати.

Арія не стримала сміху.

— Ти? Готувати?

— Для тебе я можу й навчитися.

---

Вони вечеряли на маленькому кухонному столику, без охорони, без офіціантів, без метушні.
Просто двоє людей.
Двоє, яким доля дала другий шанс — і вони схопили його обома руками.

Массімо наклав їй порцію, потім собі, а потім сказав:

— Не смійся. Але це — мої перші макарони, які я готував сам.

— Вони чудові, — усміхнулася Арія після першого ж шматочка.

— Не бреши.

— Добре… — вона нахилилася вперед і поцілувала його легенько. — Вони чудові, бо ти старався. А це для мене важливіше.

Він усміхнувся так, ніби ці слова розтопили щось глибоко всередині нього.

---

Пізніше вони сиділи на дивані в вітальні, загорнуті в один плед.
Арія поклала голову йому на груди, слухаючи рівний, заспокійливий стукіт його серця.

— Так добре… — прошепотіла вона.
— Звикнеш, amore. — Він поцілував її волосся. — Тепер так буде завжди.

— Ти щасливий? — тихо спитала вона.

Массімо кілька секунд мовчав.
А потім прошепотів:

— Так. Бо вперше в житті я маю додому. Не будинок… а дім. І це ти.

Арія обняла його ще міцніше, а він дозволив собі вперше за роки відчути справжній спокій.

Вони заснули разом — без страху, без минулого, без темряви.
Просто він і вона.
Просто Арія і Массімо.

І вперше в житті обом здавалося, що все нарешті стає на свої місця.