Розділ 29.

Арія чекала його в їхній спальні.
Після сцени з його батьком Массімо замкнувся в собі — тихий, мовчазний, але в його очах горів шторм.
Вона знала: треба дати йому час, але водночас — бути поряд.

Коли двері нарешті відчинилися, Массімо зайшов повільно, ніби кожен рух давався йому важко.

— Все добре? — тихо спитала Арія.

Він не відповів одразу.
Підійшов, сів поруч на ліжко, зігнувся, спершись ліктями на коліна.
Його плечі були напружені, дихання глибоке, важке.

— Я… не хотів, щоб ти колись його побачила, — нарешті промовив він. — Ніколи.

Арія залишилася поруч, не доторкаючись, щоб не тиснути на нього. Просто чекала.

— Ти завжди говорив про нього так, ніби він не існує, — м’яко сказала вона. — Тепер я розумію чому.

Массімо провів рукою по обличчю, ніби стирав спогади. Але вони нікуди не зникали.

— Моя мама… — він замовк, слова наче застрягли. — Вона була доброю. Занадто доброю для нього.
— Массімо…
— Він зламав її.

Ці два слова прозвучали тихо, але болісно, майже фізично.

— Я був маленький, коли все почалося. Він приходив додому п’яний, злий… — Массімо стиснув кулаки так, що побіліли пальці. — І виливав це на неї. А інколи… і на мене.

Арії защеміло в грудях. Вона обережно торкнулась його руки — і Массімо не відсторонився. Навпаки — переплів пальці з її пальцями.

— Коли мені було одинадцять, — продовжив він, — я вперше став між ними. Він ударив мене. Маму — теж. І я… — він видихнув тремтливо. — Тоді я пообіцяв собі: я ніколи не буду як він. Ніколи.

Арія притислася ближче, але слухала, не перебиваючи.

— Я бачив, як він дивився на жінок. На мою матір. На інших. І сьогодні… — голос зірвався. — Сьогодні він подивився так на тебе.

Массімо різко вдихнув, щелепа напружилася, очі потемніли.

— Це була межа, яку він переступив. Я можу терпіти все, але не це.
— Я розумію, — прошепотіла Арія.
— Ні, amore, ти не розумієш. — Він повернувся до неї, взяв обличчя Арії в долоні. — Він був чудовиськом. І я все життя боявся одного: що всередині мене — така сама темрява, що я можу повторити його шлях.

Арія торкнулась його щоки, змусивши його поглянути їй у очі.

— Ти не він.
— А раптом?..
— Ти не він, — сказала вона вже твердо. — Ти ніколи не підняв на мене руку. Ти захищаєш мене. Ти любиш мене. Ти — мій Массімо. Мій чоловік. Мій захист. Мій дім.
— Арія…

Його голос зламався.
Вперше за весь час, що вона знала його, Массімо здався — не силою, а емоціями.

Він притягнув її до себе, обійняв так сильно, ніби боявся втратити.
Арія поклала руку йому на голову, ніжно провела пальцями по волоссю.
Він вперше дозволив собі бути слабким. Лише на хвилину. Лише для неї.

— Дякую, що ти тут, — прошепотів він у її шию. — Що ти моя.
— Я завжди буду з тобою, — відповіла Арія. — Завжди.

Він підняв голову, його очі блищали, але в них більше не було страху.
Тільки любов. І щось ще — полегшення, як від знятого тягара.

— Я сказав собі, що ніколи не стану схожим на нього, — тихо додав Массімо. — А коли зустрів тебе… я нарешті повірив, що це правда.

Арія притулилась чолом до його.
Їхні подихи переплелися.

— Ти не повториш його шлях, — сказала вона. — Бо ти вже створюєш свій. І я піду ним разом із тобою.

Він поцілував її ніжно, повільно — зовсім не так, як завжди.
Не з пристрастю. А з вдячністю.

З любов’ю.