Розділ 17.

Ранок увірвався м’яким золотим світлом, яке проникло крізь панорамні вікна та лягло на їхні тіла.
Арія повільно прокинулася — спочатку відчувши тепло, яке огортало її, а вже потім — чиюсь сильну руку на своєму боці.

Вона розплющила очі…
і побачила Массімо.

Він лежав обличчям до неї, півобіймаючи, з волоссям, трохи розкуйовдженим після ночі. Його груди рівно піднімалися й опускалися, а погляд… був зовсім не тим хижим холодом, який вона бачила колись.

Він дивився на неї, спокійно, майже м’яко.

— Buongiorno, dolcezza, — прошепотів він, торкнувшись її щоки пальцями. — Ти як?

Арія відчула, як обличчя спалахує теплом, але вона кивнула.

— Добре… дуже добре.

Його усмішка стала ширшою, хижою, але ніжною водночас.

— Тепер ти спатимеш тут. Завжди.

Вона кліпнула.

— Завжди?

— Так. — Він накрив її губи коротким поцілунком. — Це наша спальня. І ти — моя дружина… по всьому.

Її серце тремтіло від цих слів.
Тепер між ними не було дистанції. Не було стін. Вони перейшли межу, яку досі боялися перетнути.

Він притягнув її ближче, ще на мить вкриваючи її своїм теплом.

— Ти спала в моїх руках всю ніч, — сказав він тихо. — І я не хочу більше прокидатися без тебе.

Арія усміхнулась, відчуваючи себе вперше по-справжньому безпечно.

Трохи згодом…

Коли вони вже встали й одяглися, Массімо підійшов до ліжка.
Погляд його став серйозним, глибоким.

Простирадло.

Білий шовк, якому тепер не повернути первісної чистоти. Символ. Свідчення.
Момент, який належав тільки їм двом.

Массімо провів по краю тканиною пальцями, ледь торкаючись — без грубості, без будь-якої емоції насилля.
Він просто знав, що цей знак не повинен належати нікому, крім нього та Арії.

— Ніхто не побачить цього, — сказав він тихо. — Це не для очей слуг. Це… наше.

Арія відчула тепло в грудях. Він не ставив її напоказ. Він захищав її приватність.

Массімо скрутив простирадло, підійшов до каміна й поклав його всередину.
Полум’я торкнулося тканини, і вона почала згоряти, ніби забираючи з собою їхню першу ніч — не на показ, а в пам’ять.

Він стояв і дивився, а потім повернувся до Арії.

— То була ніч, яку не має бачити ніхто. Нічиї очі. Чужим вона не належить.

Він підійшов до неї й підняв її обличчя за підборіддя.

— Ти тепер моя. І я твій. По-справжньому.

Вона не відступила.
Навпаки — зробила крок ближче.

— Я не шкодую, — прошепотіла Арія. — Ні на мить.

Массімо видихнув важче, наче ці слова торкнулися найглибшого в ньому.

— Тоді пішли, amore mio. Нас чекає день.

Він простягнув їй руку.

Арія взяла її без вагань.

Так почався їхній новий ранок — не як союз сімей, а як справжнє подружжя.