Розділ 13.

Після вечері з суші, після поцілунку, який досі жеврів у її губах, Арія відчувала дивне тепло всередині.
Массімо повів її довгим коридором, де картини старих італійських майстрів здавалося спостерігали за кожним їхнім кроком.

— Хочу показати тобі щось, — сказав він тихо.

Він відчинив двері до зимового саду. Там горіли свічки, вода в фонтані ледь шуміла, а крізь скляний дах було видно зірки Нью-Йорка.
Арія затримала подих.

— Ти зробив це для… мене? — обережно спитала вона.

— Хотів, щоб у тебе було місце, де ти почувала б себе спокійно, — відповів він просто, ніби не зробив щойно найромантичнішу річ у світі.

Арія ще не встигла нічого відповісти, коли з тіні за колонами пролунали кроки.

— Як мило.
— Дуже мило, Массімо.

В обрамленні білих орхідей з’явилася Камілла.

На ній була відверта чорна сукня, погляд зухвалий, хода — повільна, впевнена, як у жінки, що вважає себе незамінною.

Массімо стиснув щелепу.
— Що ти тут робиш?

— Невже мені не можна з’явитися в домі, де я… роками була бажаною гостею? — промовила вона з ледь помітною посмішкою, ковзаючи очима від Массімо до Арії.

Арія стояла тихо, але всередині все стиснулося.
Її пальці холодні, подих збився.

Камілла підійшла ближче, зупинившись буквально за пів метра від Арії.

— Наречена, яка не вміє говорити? — з насмішкою промовила вона. — Я думала, що тебе хоч якось підготують… до справжнього життя з Массімо.

Арія мовчала, але Массімо зробив крок уперед.

— Камілло. Обережно.

— О, я тільки хочу допомогти, — перебила вона, не відводячи очей від Арії. — Бідолашка.
Вона продовжила тихим шепотом, але достатньо гучним, щоб обоє почули:
— Він любить жінок, які знають, чого хочуть. Я ж… знала. І давала йому те, що він прагнув.

Массімо вже підняв руку, щоб зупинити її, але Арія зробила крок уперед.

М’який, але рішучий.

— Массімо не просив твоєї допомоги, — сказала Арія рівним голосом. — І я теж.

Камілла злегка підняла брову, вдаючи здивування.

— Ну дивись ти… має зубки.

— Я не боюся тебе, — продовжила Арія тихо, але твердо. — І я не зобов’язана слухати поради жінки, яка не може відпустити чоловіка, що вже давно вибрав іншу.

Камілла різко вдихнула.
У її очах промайнула лють.

Массімо дивився на Арію так, ніби не очікував цієї сміливості, і водночас — ніби шалено пишався нею.

— Це ще не кінець, — прошипіла Камілла. — Ти не знаєш, на кого ставиш.

Арія тримала її погляд.
— А ти не знаєш, на кого вже не ставиш.

Камілла скривила губи й розвернулася, грюкнувши дверима так, що скло в рамі тремтіло.

Коли вона пішла, Массімо кілька секунд мовчав, дивлячись на Арію з поглядом, що зводив із розуму.

— Ти… — він зробив крок ближче. — Я не думав, що ти так відповіси.

Арія знизала плечима, хоча серце досі калатало в грудях.

— Я не дам нікому принижувати мене. Навіть твоїй… колишній.

Його очі потемніли від бажання й гордості.

Він доторкнувся до її щоки, але обережно, ніби боявся порушити щось тендітне.

— Аріє, — прошепотів він. — Ти навіть не уявляєш, що зараз робиш зі мною.

Її щоки спалахнули.

— Що?

Массімо усміхнувся одним кутиком губ, різко, хижо, але з теплом, якого вона ніколи в ньому не бачила.

— Змушуєш хотіти тебе так, як я не хотів нікого.