Розділ 11.

Маєток Массімо жив своїм нічним життям — охоронці ходили тінями, камери миготіли червоним оком, а десь далеко чулося глухе ревіння океану.
Арія стояла біля вікна своєї кімнати й дивилася на огорожу. Вона знала: вирватися звідси майже неможливо. Майже.

Але не сьогодні.

Слова Камілли, сцена з охоронцем, кров на його руці — усе це змішалося в її голові. Навіть подаровані ним фарби не могли заглушити внутрішнього голосу.

Вона мусила спробувати.
Не для того, щоб покинути його назавжди. А щоб повернути собі контроль. Довести, що вона — не річ, не трофей, не заручниця чужих рішень.

Одягнувши темний светр і взувши легкі кеди, Арія тихо відчинила двері. Коридор був порожній — охоронці чергували в іншій частині будинку.
Вона рухалася майже беззвучно, спускаючись на перший поверх і прямуючи до бокового виходу.

Ще трохи. Ще крок.

Вона вже торкнулася холодної металевої ручки дверей…

— Аріє.

Його голос зупинив її миттєво.
Вона різко обернулась.

Массімо стояв у темряві холу, як тінь, як хижак, який знав, що здобич спробує втекти.
Жодної люті в очах. Лише спокій. Небезпечний, занадто холодний спокій.

— Ти йдеш кудись? — запитав він тихо.

— Я… хотіла просто вийти у двір, — збрехала вона, але голос тремтів.

Массімо повільно підійшов ближче. Світло торкнулося його обличчя — різке, холодне, але десь у глибині очей ховалося щось більше, ніж гнів.

— Я дав тобі все, що ти попросила. Свободу в домі. Окрему кімнату. Час, щоб звикнути.
— Я не твоя власність! — вирвалося у неї. — Увесь цей світ… ти… все тут тримає мене в клітці!

Він завмер.
Дихає рівно, очі не блимають.

— Клітці? — повторив він повільно. — Ти думаєш, що я тримаю тебе тут для забави?

Арія зробила глибокий вдих.
— То скажи мені правду. Чому я? Чому я повинна жити поруч із чоловіком, якого лякаються навіть свої?

Його щелепа напружилася. На мить здавалося, що він не відповість.
Та потім він підійшов ближче, так близько, що вона відчула його подих на своїй щоці.

— Тому що я вибрав тебе ще тоді, — прошепотів він. — Того дня, коли наші батьки вперше привезли тебе в Нью-Йорк.
— Мені було п’ятнадцять…
— І ти була єдиною, хто не тремтів переді мною.

Арія здригнулася.
— Це не причина!

— Це більше, ніж ти думаєш, — відповів він твердо. — У моєму світі всі або бояться мене, або хочуть чогось від мене. Ти була першою, хто дивився чесно. Без масок. Без фальші.

Його рука торкнулася її щоки, але цього разу доторк був м’яким, навіть обережним.

— Я не можу відпустити тебе, Аріє. Не тому, що ти — моя дружина.
Він ковтнув повітря, ніби зізнання давалося йому важко.
— А тому, що як тільки ти переступила поріг цього дому… я вже не зміг уявити цей дім без тебе.

Її серце стислося.
Вона відступила на крок — не від страху, а від того, як сильно його слова торкнулися її.

— Ти боїшся мене.
— Я… боюся того, що ти можеш зробити іншим, — прошепотіла вона. — Але не себе.

Його очі потемніли.

— Добре.
Він підійшов і обережно обійняв її за талію, але не притягнув — просто поклав руки, ніби даючи їй можливість відштовхнутися в будь-який момент.

— Я доведу тобі, що ти — не полонянка.
— Як?
— Дай мені час.

Арія мовчала. Її серце билося так голосно, що вона була певна — він чує.

Массімо нахилився до її вуха:
— І не втікай більше. Я шукав би тебе всю ніч. І весь світ став би кривавим, поки я тебе не знайшов.

Вона здригнулася — але не від страху.
А від того, як щиро це прозвучало.

Він відпустив її і тихо додав:
— Ти можеш ненавидіти мене. Можеш боятися. Але не думай, що мені — байдуже. Бо це найбільша брехня.

Він пішов перший, залишивши її стояти біля дверей.

І тільки тоді Арія зрозуміла:
вона більше не знає, чого боїться — його темряви… чи того світла, яке він починає відкривати всередині неї.