Розділ 9.

Свято тривало вже другу годину. Арія, хоч і посміхалася, відчувала себе, наче в пастці — серед натовпу чужих облич, гучної музики й келихів шампанського. Массімо стояв осторонь, розмовляючи з якимись чоловіками в дорогих костюмах, а вона сиділа біля столу, мов маріонетка, яку забули прибрати після вистави.

Вона підвелася, аби вийти на терасу — вдихнути трохи свіжого повітря. Її  сукня блиснула вогнями кришталевої люстри, коли вона пройшла повз гостей. На подвір’ї було тихо. Лише м’яке світло ліхтарів торкалося кам’яної плитки й пелюсток білих троянд.

— Ваша краса заслуговує на інше місце, ніж цей холодний палац, — пролунав поруч низький голос.
Арія здригнулася. Один із охоронців, молодий, темноволосий, стояв занадто близько. Його погляд був зухвалим, а усмішка — нахабною.

— Пане, ви… не повинні… — вона відступила на крок, але він зробив навпаки — скоротив відстань.

— Тихо. Я лише хотів побачити, чи така ж ти ніжна, як здаєшся. — Він торкнувся пальцем її щоки, ковзнув до губ…

І все сталося в одну мить.

Позаду пролунав звук кроків — важких, упевнених, як грім перед бурею.
Арія навіть не встигла обернутися, коли повітря навколо стало напруженим, мов натягнута струна.

— Відійди від неї. — Голос Массімо був спокійний. Але цей спокій лякав більше, ніж крик.

Охоронець застиг.
Массімо підійшов ближче. Його очі — холодні, блакитні, мов лід, — ковзнули від руки чоловіка до губ Арії.

— Ти торкнувся моєї дружини, — вимовив він тихо, але кожне слово було, наче удар. — А це — заборонено.

Арія завмерла. Вона бачила, як напружилися його плечі, як у жилах пульсує гнів, як рука стиснулася в кулак.
Охоронець щось пробурмотів, намагаючись виправдатися. Але Массімо вже не слухав.

Він зробив крок уперед — і той одразу опустився на коліна, благаючи пробачення.
Массімо нахилився до нього й прошепотів щось, чого Арія не почула. Потім різко відвернувся, кинувши коротке:

— Прибрати його звідси. Назавжди.

Двоє інших охоронців схопили чоловіка й повели геть.
Массімо стояв спиною до Арії, мов кам’яна статуя. Його дихання було важким, груди злегка підіймалися.
Він намагався стримати себе.

— Массімо… — прошепотіла вона. — Не треба було…

Він обернувся. У його погляді не було жалю, тільки — блискавка ревнощів і щось темне, невисловлене.
— Він доторкнувся до тебе. —
Його голос прозвучав тихо, але Арія відчула в ньому загрозу. —
Ніхто, чуєш, ніхто не має права навіть глянути на тебе так, як він.

Арія опустила погляд, серце калатало.
Він підійшов ближче, доторкнувся до її підборіддя, підняв обличчя. Його пальці були теплими, сильними.

— Не бійся мене, Аріє, — сказав він уже м’якіше. — Але запам’ятай: ти моя дружина. І віднині — під моїм захистом.

Він нахилився й легенько торкнувся губами її чола.
Той поцілунок був не ніжністю, а обіцянкою — грішною, пристрасною, небезпечною.

Арія стояла нерухомо, відчуваючи, як її страх дивним чином змішується з чимось іншим — чимось, що вона боялася назвати.