Розділ 8.

Дорога до маєтку під Нью-Йорком була довгою й мовчазною. За вікнами чорного лімузина пропливали осінні пейзажі — сірі хмари, мокрий асфальт, зів’яле листя. Арія сиділа, дивлячись у вікно, не намагаючись заговорити. Массімо — поруч, спокійний, відсторонений. Його погляд був спрямований у телефон, але вона відчувала, що він усе одно контролює кожен її рух.

Коли авто зупинилося перед масивними кованими воротами, серце Арії стислося. Маєток виглядав не як дім — радше як фортеця. Високі стіни, охорона, камери спостереження. Але сад був доглянутий — безліч троянд, що, здавалося, росли навіть попри холод.

— Це наш новий дім, tesoro, — сказав Массімо, виходячи першим. Його голос був рівний, але в ньому відчувався підтекст — не «наш» як романтичне «разом», а «наш» як належність до світу, де її свобода вже не існує.

Він простягнув руку, щоб допомогти їй вийти. Вона вагалася, але взяла її — дотик короткий, сильний, упевнений.

— Ти звикнеш, — додав він, помітивши її погляд.

Маєток усередині був холодний, але вишуканий — темне дерево, мармур, старовинні картини. Усе кричало про владу й контроль.

— Цей дім належав моєму дідові, — пояснив Массімо. — Тут я виріс. І тут я вирішую, хто живе, а хто ні.

Арія здригнулася.
— Ти завжди говориш так… наче все навколо — поле битви.

Він кинув на неї короткий, різкий погляд.
— Тому що так воно і є.

Він пройшов уперед, наказуючи охоронцям щось коротко італійською. Його голос був холодний, але без емоцій — як сталь. Арія дивилась на нього, і їй стало моторошно: поруч стояла не просто людина, а хижак, який звик керувати страхом.

---

Пізніше, коли вони вже розмістилися, Арія вийшла на терасу. Повітря було прохолодним, і з гір дув вітер. Вона вдихнула глибоко, намагаючись упорядкувати думки.

Їй хотілося втекти. Але куди? За стінами — небезпека, про яку Массімо говорив не дарма. Вона знала, що в цьому світі втеча означає смерть.

— Не звикла до тиші? — пролунав його голос позаду.

Вона озирнулася. Массімо стояв у дверях, заклавши руки в кишені.
— Тут безпечніше, — повторив він, підходячи ближче. — Після весілля я отримав попередження: твій батько має ворогів навіть у власній родині.

— І ти привіз мене сюди, щоб сховати?

— Щоб захистити. — Його очі блиснули холодно. — Не плутай ці поняття.

Арія хотіла відповісти щось різке, але не встигла. Внизу, біля воріт, почулася метушня. Глухий крик, звук металу.

Массімо миттєво змінився — його обличчя стало крижаним, рухи точними. Він витягнув пістолет і кивнув охоронцям.

— Іди в дім, — коротко наказав він.

— Що сталося?

— У дім, Аріє! — гримнув він, не підвищуючи голос, але так, що заперечити було неможливо.

Вона відступила, дивлячись, як він спускається сходами. Навколо все стало схожим на сцену з іншої реальності — охоронці, чорні машини, тінь людей біля воріт. Кілька секунд — і пролунали постріли.

Арія прикрила вуха, серце вистрибувало з грудей.

Коли все стихло, вона стояла в дверях, бо не змогла залишитися всередині. Через кілька хвилин Массімо повернувся. Його рука була в крові — чужій.

Він мовчки пройшов повз неї, зупинився біля стіни, витер обличчя. У його очах — спокій. Тільки спокій.

— Що сталося? — прошепотіла Арія.

— Попередження. — Він підняв погляд. — Для мене. І для тебе.

— Для мене?..

— Вони хотіли, щоб ти зрозуміла, з ким зв’язалася. — Його голос потемнів. — Тепер зрозуміла?

Вона дивилась на нього — на чоловіка, який щойно вбив, і все ж захистив її. Серце стискалося від страху, але водночас у ньому було щось інше.

Він зробив крок ближче.
— Ти в безпеці. Поки я дихаю.

Її голос затремтів:
— І хто захистить мене від тебе, Массімо?

Його усмішка була ледь помітною — суміш гіркоти й іронії.
— Може, ти сама. Якщо навчишся не боятися.

І він пішов, залишивши за собою запах диму, крові й сили.

Арія дивилася йому вслід, і вперше не знала — кого вона бачить перед собою: свого ката чи свого рятівника.