Розділ 7.

Ранкове світло заливало кімнату, розбиваючись об кришталеві люстри й золоті рами. Арія повільно розплющила очі. На мить вона не могла згадати, де знаходиться — аж поки не побачила весільну сукню, акуратно складену на стільці, і червону пляму на білому простирадлі.

Вона різко сіла, серце боляче стиснулося.
Кров. Його кров. Свідчення того, чого не було.

Її пальці торкнулися тканини. Все виглядало так, ніби ніч справді відбулася. Холодна хитрість, розрахована на світ, який не пробачає жінці цноти після весілля.

Арія відчула, як горло стискає ком у болю.
Вона не знала, що гірше — страх перед тим, що могло статися, чи сором від того, що тепер усі повірять у брехню.

За дверима хтось постукав.

— Signora, — пролунав жіночий голос служниці. — Сніданок подано. Падроне чекає вас унизу.

Падроне.
Тепер це було його офіційне звання — її чоловік, її володар, її межа між свободою і полоном.

Арія вдягнула просту шовкову сукню, розчесала біляве волосся й вдивилася у своє відображення.
Її зелені очі здавалися старшими, ніж учора.

---

У великій їдальні Массімо сидів за столом — чорна сорочка, зап’ястя перев’язане. Поруч стояла чашка кави, він переглядав якісь документи, ніби нічого не сталося.

Коли вона ввійшла, його погляд коротко ковзнув по ній.
— Сідай.

Арія повільно сіла навпроти, стараючись не дивитися на нього прямо.

— У домі вже говорять, — сказав він, не піднімаючи очей. — Твоя сім’я буде задоволена. Мир укріплено.

У грудях у неї щось защеміло.
— І все? Це для тебе — просто угода?

Він нарешті підняв голову. Його погляд — холодний, але уважний.
— А ти чого чекала, tesoro mio? Що після весілля я кинуся до твоїх ніг, присягну на вічне кохання? Ми не з тих, хто живе у казках.

Арія мовчала. Її пальці стиснули ложку.

— Ти все ще боїшся мене, — тихо додав він, дивлячись просто в неї.

Вона опустила очі.
— Я… не знаю.

— Добре, — сказав він і відсунув чашку. — Бійся, якщо це допомагає тобі не втрачати пильність. Але запам’ятай: ніхто не посміє торкнутися тебе. Ти — під моїм захистом.

У його голосі не було ніжності — лише сила. Але Арія відчула, що це його спосіб сказати більше, ніж дозволяють слова.

Він підвівся.
— Сьогодні після обіду ми їдемо в маєток під Нью-Йорком. Там безпечніше.

— Безпечніше від кого?

Массімо зупинився біля дверей і обернувся.
— Від усіх. Навіть від тих, хто носить твоє прізвище.

Її подих урвався. Він пішов, залишивши її наодинці з кавою, що давно охолола.

---

Коли Арія піднялася до своєї кімнати, у коридорі вже шепотіли служниці. Вони кидали на неї змішані погляди — то поваги, то ревнощів.
Хтось навіть тихо промовив:
— Справжня дружина пана Массімо. Він узяв її силою, кажуть…

Арія спинилася. Вона хотіла сказати, що це неправда. Що він не торкався її. Але зрозуміла — у цьому домі правда не має значення.

Вона зайшла у свою кімнату, притиснула руки до грудей і прошепотіла:
— Ти — монстр, Массімо… але чому ж твої монстри не торкаються боляче?

І вперше за довгий час у її серці ворухнулося щось нове. Не кохання. Ще ні. Але цікавість.
І небезпечна, болюча надія, що, можливо, між страхом і прірвою існує щось інше — те, що колись стане полум’ям.