Розділ 6.

Ніч опустилася на маєток, мов чорний оксамит. Весільний шум давно стих — гості роз’їхалися, келихи спорожніли, музика вмерла. У коридорах залишився лише приглушений шелест служниць і відлуння кроків, що наближалися до покоїв молодят.

Арія стояла біля дзеркала, стискаючи в руках край тонкої накидки. Її серце билося так сильно, що здавалося — його чути навіть крізь стіни. У голові знову й знову звучали отруйні слова Камілли: «Він не ніжний. Він любить біль. Він не вірний.»

Вона намагалася дихати рівно, але пальці тремтіли.
За спиною тихо прочинилися двері.

— Уже північ, — пролунав низький голос Массімо.
Він стояв на порозі — без краватки, з розстібнутим коміром, із поглядом, що змушував повітря довкола згущуватись. Його очі, холодно-блакитні, ковзнули по ній — з голови до п’ят.

— Я чекав, коли ти перестанеш тремтіти, — додав він тихо. — Але, здається, це марно.

Арія не відповіла. Її горло пересохло. Він зробив кілька кроків ближче, і в кімнаті стало тісно від його присутності. Від нього пахло тютюном, деревом і чимось небезпечним — наче бурею перед ударом.

Він зупинився поруч, торкнувся її плеча. Доторк — гарячий, упевнений. Арія здригнулася.

— Ти боїшся мене? — запитав він, і в голосі не було гніву. Лише цікавість.

— Ні, — збрехала вона, дивлячись у підлогу.

Массімо повільно провів пальцем по її щоці.
— Не бреши мені, Аріє. У тебе це не виходить.

Він узяв край накидки й зняв її з її плечей. Її серце застукало швидше. Коли його пальці торкнулися блискавки на сукні, Арія інстинктивно відступила.

— Ні! — голос вирвався несподівано. — Не треба!

Він завмер. Мить мовчав. У тиші було чути лише, як вона дихає. Потім його погляд змінився — не гнів, не здивування, а щось глибше, темніше, суміш гордості й болю.

— Ти справді бачиш у мені монстра, так? — тихо сказав він. — Так, як тебе навчили?

Арія не змогла відповісти. Її очі блиснули слізьми.

Він зробив крок назад, повільно зітхнув, провів рукою по волоссю.
— Добре. — Його голос став тихим, але твердим. — Я не візьму тебе сьогодні.

Арія підвела очі, не вірячи, що правильно почула.

Массімо глянув прямо на неї:
— Але пам’ятай, piccola mia, — твоя невинність належить тільки мені. Не тому, що я купив її, а тому, що я… чекатиму. Доти, поки ти сама не вирішиш.

Він підійшов ближче, але вже без тиску. Лише нахилився і торкнувся її губ. Легко. Ледь-ледь. Поцілунок був короткий, але такий, що серце завмерло. У ньому не було злості — лише сила, стримана й небезпечна.

Коли він відійшов, Арія стояла, ніби зачарована.

Массімо відвернувся, взяв ніж зі столика — вузьке лезо блиснуло у світлі лампи.
Вона завмерла.

— Що ти… робиш?

— Те, що потрібно, — відповів він спокійно.
Він порізав долоню, і тонка лінія крові проступила на шкірі. Потім торкнувся нею білого простирадла, залишаючи червону пляму.

— Тепер усі повірять, що ніч була нашою. Ніхто не поставить під сумнів твою гідність.

Він перев’язав руку хусткою, кинув на неї короткий погляд — уважний, різкий, але без злості.

— Спи, Аріє. Завтра ти прокинешся моєю дружиною — не полонянкою.

Він вийшов, тихо зачинивши двері.

Арія залишилась одна, дивлячись на червону пляму на білому полотні. Кров. Свідчення того, що він міг — але не зробив.

І вперше за цей день у її серці з’явився крихітний проблиск — не впевненості, не кохання, а надії.
Що, можливо, навіть у монстра є серце.